Метрикіана в Білорусі Metriciana. Даследаванні і матэрыялы Метрыкі Вялікага Княства Літоскага. – Мінськ: Athenaeum. – Т. І. – 2001, 186 с.; Т. ІІ. – 2003, 236 с.; Т. ІІІ. – 2004, 298 с.

З початком 90-х років минулого століття в білоруській гуманітаристиці спостерігається стійкий інтерес до малодослідженого періоду в історії, власне, Білорусі, а також України, Польщі і Росії, – Великого князівства Литовського (далі. – ВКЛ). 2001 р. в Інституті історії НАН Білорусі стартував новий, доволі вдалий, проект періодичного альманаху історії і культури ВКЛ (головний редактор – Алег Дзярновіч). Політикою видання став відбір і публікація матеріалів та нових досліджень, базованих на джерелах документального корпусу Литовської метрики. Відтоді світ побачили три томи „Метрикіани” та вже підготований до друку четвертий.

Широка палітра рубрик видання забезпечує масштабне висвітлення різних проблем з історії ВКЛ та Литовської метрики. Так, в першому томі в дев’яти рубриках (Канцелярія ВКЛ, Метрика як джерело, Мова і Метрика, Публікації, Археографія, Бібліографія, Рецензії. Анотації, Електронний архів Метрики ВКЛ, Новини) подано 14 матеріалів. Коротко поінформуємо всіх зацікавлених історією ВКЛ матеріалами цього часопису.

Білоруський історик А. Груша висвітлив службовий склад і структуру канцелярії ВКЛ протягом 40-х рр. XV – першої воловини XVI ст. Його колеги В. Мянжинські та А. Дзярновіч подали ґрунтовний матеріал про склад шляхти та її земельних володінь в Ошмянському повіті першої половини XVI ст. Автори опрацювали книги Метрики ВКЛ №12-24 та за їхніми джерелами склали таблицю про землеволодіння ошмянської шляхти, а також список населених пунктів і топонімів, список землевласників, таблиці про форми землеволодіння, способи набуття земельної власності, соціальний статус і посади шляхти, джерела повідомлень, види актів, умови володіння, хронологічний список документів. Таку ж процедуру дані автори проробили з Берестецьким, Кам’янецьким і Кобринським повітами, проте вже в третьому томі „Метрикіани”.

Білоруський дослідник У. Свяжинські, постійний автор рубрики „Мова і Метрика”, торкнувся проблеми ідентифікації офіційної мови ВКЛ. Ця стаття, як і дослідження про статус білоруської та української мов в часи ВКЛ, вміщене в другому томі видання, стали поштовхом до дискусії, що розгорнулася вже у третьому томі „Метрикіани”, в якому опонентом В. Свяжинського виступив литовський історик А. Дубоніс із своєю статтею про проблеми державної мови у ВКЛ. У цій же рубриці У. Свяжинські торкнувся і питання про російську („московську”) мову у ВКЛ.

Мінський історик В. Мянжинські в рубриці „Публікація” з невеликою передмовою опублікував підтверджувальний привілей 1552 р. місту Мінську на Магдебурзьке право. А. Дзярновіч у своїй статті, розміщеній в рубриці „Археографія” проаналізував історію оригіналу і публікацій матеріалів двох книг Метрики – № 566 і № 573. Литовський дослідник А. Дубоніс представив бібліографію найважливіших праць істориків Литви по Литовській метриці.

Рубрику „Рецензії. Анотації” представляють три рецензії на публікацію Метрики ВКЛ. Так, В. Мянжинські прорецензував книгу № 220 Волинської метрики за 1652-1673 рр., українська дослідниця С. Абросимова – книгу №28 Метрики ВКЛ за 1522-1552 рр., А. Дзярновіч – Реєстри подимного Берестейсько-литовського воєводства за 1667-1690 рр.

А. Дзярновіч опублікував і матеріал по пропозиції створення електронного архіву Метрики ВКЛ, а також поінформував істориків-метрикантів про вихід книги № 28 Метрики ВКЛ на компакт-диску.

У рубриці „Новини” повідомлено інформацію про акцію „Цивілізація Метрики”, що проходила в Мінські і Полоцьку з метою звернення уваги громадськості до такого важливого і повного джерела з історії Білорусі як Метрика ВКЛ. Тут також розміщено матеріал про перший в Білорусі спецкурс „Метрика ВКЛ”, що проводився В. Мянжинським на історичному факультеті Білоруського державного університету. Редакція видання повідомила всіх зацікавлених дослідників в можливості отримання поштою опублікованих книг Метрики ВКЛ.

Другий том „Метрикіани” зберіг попередню структуру, хіба що тут було додано дві нові рубрики під назвою „Історична географія і картографія” та „Галерея метри кантів”.

Традиційну першу рубрику видання „Історія Метрики” відкриває стаття А. Дубоніса про проблеми Литовської метрики, як-от: історія утворення книг Метрики, нагляд за ними, кількастолітня історія зберігання та перевезення книг Метрики з однієї держави в іншу, початок та еволюція вивчення книг Метрики і введення їх матеріалів в науковий обіг. В цьому томі А. Дзярновіч опублікував цікавий документ з історії транслітерації Метрики ВКЛ у 1777-1780-х років. Історик дав йому назву „Плач за Великим князівством”, встановив авторство твору та здійснив розлогу характеристику цьому документу. Не менш цікавий документ (акт уряду віленського воєводи за 1560 р., в якому вживається ненормативна лексика) опублікував інший білоруський дослідник – Г. Брегер.

Рубрику „Дипломатика” представили дві статті. В першій відома російська дослідниця А. Хорошкевич прокоментувала спірні моменти по класифікації „увяжчих листів”, опублікованих в книзі № 44 Литовської метрики, виданої А. Грушою. В статті-відповіді А. Груша, взявши до уваги пропозиції А. Хорошкевич, виклав свої аргументи з приводу класифікації вказаних документів. Загалом, автори підняли дуже важливу проблему, пов’язану з виданням книг Литовської метрики, а їх дискусія, безперечно, сприятиме вирішенню спірних питань.

Білоруський історик М. Спірідонов опублікував географічний покажчик-коментар до Перепису війська ВКЛ 1528 р. Даний матеріал набагато спростить роботу литуаністів під час використання географічних даних такого важливого документу з історії ВКЛ.

Цінний матеріал поданий і в рубриці „Бібліографія”. В. Мянжинські подав два бібліографічні огляди про основні публікації і дослідження з історії Метрики ВКЛ в Білорусі за 80-90-ті роки XX ст. та 1990-2001 рр.

Не менш цікаву статтю подав білоруський дослідник А. Ліцкевич, присвячену розгляду проблеми присутності Метрики ВКЛ в Інтернеті. Новостворену рубрику „Галерея метрикантів” представляє розвідка литовської дослідниці Л. Анужице про роль видатного метриканта К. Яблонскіса в дослідженні Литовської метрики.

Традиційно збірник завершується хронікою і новинами з вивчення та публікацій Метрики ВКЛ. У цьому томі тут подано довідковий матеріал про опубліковані книги Литовської метрики, а також інформацію про книги, що готуються до видання.

Третій том „Метрикіани” відзначається підбором цікавих статей і матеріалів, а також більшим об’ємом, що вказує на здобуття своєї ніші серед професійного кола метрикантів та популярності серед дослідників історії ВКЛ.

Відома російська дослідниця І. Старостіна в своїй ґрунтовній статті розглянула та проаналізувала документальний склад „Книги Вітебського замкового суду” в Литовській метриці (№228). У рубриці „Публікація джерел” А. Ліцкевич опублікував два документи з № 52 книги записів Метрики ВКЛ про розпорядження Сигізмунда ІІ Августа відносно власних господарських (великокнязівських) маєтків після заключення Люблінської унії. Як зазначалося вище, рубрика „Метрика як джерело” представлена статтею з таблицями і коментарями В. Мянжинського та А. Дзярновіча. Порівняно з попередньою статтею автори створили і карту „Берестейський, Кам’янецький і Кобринський повіти у другій половині XV – першій половині XVI ст., що набагато полегшує сприйняття матеріалу.

А. Хорошкевич в своїй статті розглянула роль Археологічної комісії Імператорської Академії наук в підготовці і публікації документів Литовської метрики. Дискусійні статті А. Дубоніса та У. Свяжинського щодо проблеми мови Метрики ВКЛ, як вище зазначено, представлені в рубриці „Мова і Метрика”.

А. Ліцкевич вже вкотре підіймає проблему Метрики ВКЛ в Інтернеті. Автор в цьому томі, зокрема, здійснив огляд історичних веб-сайтів.

Дослідження про відомого литовського метриканта XIX ст. С. Давкантаса здійснив відомий литовський історик З. Кяупа. Дослідник проаналізував роботу С. Давкантаса на посаді помічника метриканта в Сенаті Російської імперії в Петербурзі, склад його архіву та введення ним матеріалів Метрики ВКЛ в науковий обіг.

У рубриці „Новини. Хроніка” представлена інформація А. Дзярновіча про Міжнародну наукову конференцію, присвячену 475-річчю Першого Литовського Статуту „Перший Литовський Статут і його епоха”. Автор докладно подав виклад доповідей, проголошених під час конференції, а також розповів про презентацію нового литовського видання Першого Литовського Статуту.

Традиційно збірник завершується інформацією про опубліковані книги Литовської метрики, а також повідомленням про авторів, де можна дізнатися про їх координати, коло наукових інтересів та найважливіші публікації.

На завершення хочеться побажати видавцям „Метрикіани” й надалі підбирати і публікувати цікаві матеріали з історії ВКЛ та Литовської метрики.

 Андрій Блануца

Arche. – 2009. – №7. Гістарыяграфія 1920-х: Сярэднявечча і раньнемадэрны час. – Менск. – 1108 с.

Черговий номер мінського часопису «Arche» (2009. – №7) присвячено білоруській історіографії 1920-х років, періоду становлення та розвитку середньовічних та ранньомодерних студій. Редактори тому зібрали в одному виданні праці білоруських медієвістів, які по суті стали бібліографічною рідкістю, адже видавалися невеликими тиражами протягом 1926–1929 рр. Тому цілком виправдано історіографію періоду 1920-х років автор передмови й один з редакторів тому Олег Дзярнович класифікував як «історіографія епохи НЕПу», а редактор Валерій Булгаков – «розстріляна історіографія», творці якої були репресовані й загинули в ув’язненні чи були розстріляні в результаті сфабрикованої справи проти наукової еліти СРСР (так звана «Академічна справа» або «Справа Платонова»). Тож введення до наукового обігу раритетних праць фахівців середньовічної та ранньомодерної історії за задумом редакторів часопису «з моральної точки зору відновить історичну справедливість».

Зацікавлені читачі на сторінках видання можуть ознайомитися й активно використовувати у своїх дослідженнях праці класиків (З. Довгяла, В. Пічета, М. Довнар-Запольський, М. Любавський, А. Ясінський), а також малознаних для широкого кола істориків роботи медієвістів, внесок яких в історіографію має не менше значення за перших. Це – дослідження І. Сосіса, І. Равребе, В. Вольського, А. Савіча, В. Дружчиця, А. Бурдзейка, Т. Забели, А. Товстоліс, Ц. Степанова). Для зручності видавці згрупували праці за тематичними рубриками, такими як «Край», «Держава», «Місто», «Народи», «Писемність», «Право», «Абшарнікі». Для зручності роботи з текстами збережено посторінкові авторські посилання, а також в кінці матеріалу вказано вихідні дані першої публікації та подано коментарі, підготовані О. Дзярновичем.

Як уже вище згадано видання представлено двома передмовами. Так, Валерій Булгаков пояснює ідею видання та принципи публікації текстів, а Олег Дзярнович вводить читачів в епоху, коли творили свої праці білоруські історики. Зокрема, редактор описує особливості білорусизації, історію заснування Білоруського державного університету – осередку білоруської історіографії 1920-х років, діяльність В. Пічети – першого ректора БДУ та засновника «Школи пічетчиків», а також історію створення ще одного осередку історіографії – Інституту білоруської культури (Інбелкульт), на базі якого у 1928 р. створено Білоруську академію наук.

Рубрику «Край» представлено працями М. Любавського «Литва і слов’яни в їх взаємовідносинах в XI–XIII століттях», А. Ясінського «Два слова про волотів. До проблеми першопочатків населення Білорусі»та В. Пічети «Полоцька земля на початку XVI століття», які вперше були опубліковані у виданнях Інституту білоруської культури в 1926 та 1929 рр.

До рубрики «Держава» включено роботи М. Любавського про політичний розвиток ВКЛ на початку XVI ст., М. Довнар-Запольського про соціально-економічну структуру ВКЛ у продовж XVI–XVIII ст., а також В. Дружчиця про статус ВКЛ після Люблінської унії. Що характерно, історики для позначення держави литовців, білорусів, українців активно використовували штучний термін «литовсько-білоруська держава» замість самоназви – Велике князівство Литовське.

Найбільш репрезентативною виявилася рубрика «Місто». Так, видавці розмістили тут п’ять досліджень В. Дружчиця, історика-урбаніста, про магістрат, війтівську владу, історіографію вивчення білоруських міст, а також історичні нариси про Вільнюс та Мінськ періоду ВКЛ. Економічним й торгівельним аспектам розвитку білоруських міст присвячено чотири статті З. Довгяли. Зокрема, литуаніст у своїх працях акцентував увагу на дослідженні купецького капіталу Могилева кінця XVII ст., могилевського братства прасолів, економіки Мінського замку та полоцьких укріплень. Історію міста Могилева напередодні надання йому магдебурзького права (1577 р.) висвітлено у статті Ц. Степанова. Берестейські міста XVI ст. стали предметом уваги Т. Забіли, а нарис соціально-економічного життя Новгрудка представлено А. Бурдзейкою.

У рубриці «Народи» видавці опублікували дослідження І. Сосіса та І. Равребе про єврейську общину у ВКЛ, В. Вольського – про татар, а З. Довгяли – про циган на території білоруських земель ВКЛ. Проблеми білоруського Відродження, книгодрукування, письма та освіти представлено відповідно працями В. Пічети, М. Довнар-Запольського, З. Довгяли та А. Савча у рубриці «Писемність».

Глибокі дослідження у галузі еволюції права та правових відносин у ВКЛ презентовано у рубриці «Право». Зокрема, це праця В. Дружчиця про мову Литовського статуту, В. Пічети про земельне право в Литовських статутах 1529 та 1566 рр. Статус землероба та землевласника за Литовським статутом 1529 р. висвітлено у роботі А. Бурдзейка, а за статутом 1588 р. – Т. Забіли. У цій рубриці також представлено праці А. Товстоліс, одна з яких про заставне право, а друга про сімейне право за Статутами ВКЛ.

Важливі праці, якими активно послуговуються сучасні литуаністи, що належать перу класикам А. Ясінському та В. Пічеті, завершують черговий том «Arche». Це дослідження А. Ясінського – «Спроба критичного вивчення Книги данин великого князя Казимира (з додатками повідомлення А. Седзельникова про писаря Якуба)», «Писар великого князя Казимира Василь Павлович Любич як представник крупного землеволодіння XVI століття (Нарис до історії крупного землеволодіння на Білорусі), а також В. Пічети – «Волочна устава королеви Бони та Устава на волоки.

Сподіватимемося, що даним виданням активно послуговуватимуться сучасні литуаністи, адже першодруки згаданих досліджень не завжди є доступними фахівцям з-поза межами Білорусі.

Андрій Блануца

Нова книга Метрики Великого князівства Литовського Метрыка Вялікага Княства Літоўскага. Книга 46. 1562-1565. Книга запісаў 46 (копія канца XVI ст.) / Падрыхтаваў В.С. Мянжынскі. – Мінськ.: БелЭн, 2006. 280 с.: іл. 9.

Вихід у 2006 р. в науковий обіг книги записів № 46 Литовської Метрики став важливою подією для всіх литуаністів і метрикантів, дослідників Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ). Ця книга стала й певним ювілеєм для білоруських колег, адже це вже п’ята книга із серії Литовської Метрики, підготована ними і вийшла друком в Білорусі. Вагомий внесок в підготовці і публікації такого важливого історичного джерела належить відомому білоруському історику-метриканту Валерію Менжинському, укладачу і публікатору даної книги та ще двох інших книг записів: № 28 (2000 р.) і №43 (2003 р.).

В. Менжинський у вступі, поданого білоруською, російською, литовською та англійською мовами (який по своєму змісті можна вважати як окреме ґрунтовне історико-археографічне дослідження), представив власне історичну розвідку про час, умови, та характер створення книги записів № 46, охарактеризував зовнішні прикмети рукопису, філіграні даної книги, пояснив принципи передачі тексту та науково-довідкового апарату.

У книзі № 46 Метрики ВКЛ записані копії документів, виданих протягом 1562-1565 рр. із канцелярії великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа. Оригінал книги створювався, коли канцлером ВКЛ був Микола Янович Радзивіл. Вона була переписана в кінці XVI ст. за розпорядженням на той час канцлера ВКЛ Лева Івановича Сапіги. Оригінал її, як і багатьох інших книг Метрики, не зберігся. Рукопис книги записів № 46 В. Менжинський описав і підготував у відповідності до методичних рекомендацій А.Л. Хорошкевич і С.М. Каштанова, а також використав нові методичні рекомендації А.І. Груши.

Реєстр книги № 46 Метрики ВКЛ складає 12 документів, проте в документах № 1, 5, 10, 11 знаходиться ще 9 документів, включених до них. Основні 12 документів мають наступні заголовки:

1. Справа старосты жытомирского князя Романа Федоровича Санъкгушковича с паном Михайломъ Мышъкою Варъковскимъ о невыданье з двора его Валенътого Желеха, в забитью князя Ярослава Санъкгушковича объвиненого и припоруч оного.

2. Справа подчашого господаръского пана Миколая Петровича Техоновъского Кишъки с паны Юремъ и Григоремъ Юревичи Остиками о найстье кгвалтовъное и выбите з ыменья Вижунъ, о шкоды и речи в нем побраные.

3. Постановенье межи паномъ Миколаемъ Кишъкою Техоновскимъ, подчашим, а межи паномъ Юремъ Юревичомъ Остикомъ, […], о верненье стада свирепъего и жеребъцов въ Вижунах от пановъ Остиков побпаных, пану подчашому в ыйменю Ованте перед дворениномъ господаръским до права.

4. Прывилей подчашому пану Миколаю Техоновскому Кишъце на вшелякие доходы, пожитки и платы фолварку и замъку Дорогицкого.

5. Оповеданье и записане выписовъ врядов господаръских киевского и овруцкого и листу Ганы Монтовтовны, Олизару Волчковичу даного, от князя Василя Солтановича Соколского через Кузму Лвовича, слугу его, покладаных.

6. Привилей Шимону Витунскому на село в старостве Жомойтском въ волости Тондякголской, названое Тондякголу, и петнадцат волокъ лесныхъ, ленъным правомъ.

7. Привилей Яну Одаховскому на тридцат и чотыры волоки земли з людъми в земли Жомойтской у волости Медикгянъской и Жоранъской, ленъным правомъ.

8. Привилей старосте пинъскому, Кобринскому […] пану Станиславу Довойну на селцо Турейское у волости Мостовъской, вечностью.

9. Потверженье пану Миколаю Станъкевичу Белевича на село Монкуны у волости Двора Росейнъского войтовства Промядевъского.

10. Лист Анъдрею Дягилевичу, вижу, на корчму волную у волости замъку Кобрыньскому в селе Залескохъ.

11. Сознанье пана Миколая Третяка записанья двух частей именей отчызныхъ и матерыстых малъжонъце его пани Альжбете Ердановне в суме пенязей.

12. Оповеданье вызнанье пани Миколаевое Пошушвенское, маръшалъковое, Ядвиги Чижевича, воли своей, то естъ записанья всее маетъности свое, лежачое и рухомое, пану Якубу Сецыксневъскому, собе за сына взятому, перед послы за прозбою ее от короля его милости до нее зсылаными.

Хронологічні межі книги – записи з 5 квітня 1562 р. по 3 вересня 1565 р., причому по 10 документів відносяться до 1564 і 1565 рр. і лише один – до 1562 р.

Особливістю даної книги є те, що її дані презентабельні свідченнями з антропоніміки (165 найменувань), які, за словами В. Менжинського, дають можливість порівняти антропоніми різних регіонів ВКЛ. В документах книги фігурують люди різних соціальних груп, роду діяльності, національності – священики, Пани Ради, пани, князі, дворяни, бояри, зем’яни, міщани, служебники, слуги, селяни. Дані книги багаті матеріалом з земельного забезпечення шляхти в різних регіонах ВКЛ, відображають майновий стан різних прошарків шляхти, дозволяють досліджувати земельну власність шляхетських родів.

Загалом в книзі знаходиться чимало інформації з історії білоруських, українських та етнічних литовських земель, що входили до складу ВКЛ. В документах з історії Білорусі відображені різні аспекти життя і діяльності представників різних прошарків білоруської шляхти. Особливу цінність в документах з історії Литви становлять дані про селян з литовських земель. Відмітимо, що історичні джерела, як правило, дуже бідні даними такого характеру. А в книзі № 46 Метрики ВКЛ (документи № 6 і 7) зустрічається багато імен селян (навіть цілі їхні групи) з вказівкою їх приналежності конкретним господарям і географічними прив’язками.

У документах № 1 та 5 міститься багато інформації про шляхту з українських земель, особливо в документі № 1, найбільшому за змістом в книзі. Зокрема в них згадуються: суддя Луцького Луцького повіту Гаврило Васильович Бокій, зем’янин великокнязівський, пан Ясько Романович Білостоцький, князь Дмитро Олександрович Буремський, ротмістр великокнязівський, пан Михайло Варковський, зем’янин великокнязівський, пан Федір Воютинський, ключник і городничий луцький, пан Олександр Маркович Жоравницький, маршалок великокнязівський, пан Петро Загоровський, староста луцький, князь Корецький, підстароста луцький Андрій Іванович Русин, зем’янин великокнязівський, пан Ян Собекорський, староста житомирський, князь Роман Федорович Сангушкович і його брат Ярослав Федорович Сангушкович, хорунжий Волинської землі Микита Сербин (№ 1); зем’янин Київського повіту, пан Олізар Волчкович, староста і державця овруцький, князь Андрій Тимофійович Капуста, ротмістр королівський в Києві, пан Андрій Лащ, князь Богуш Любецький, князь Єсиф Іванович Немирич, справця Київського воєводства Іван Федорович Чорторийський (№ 5).

Документи книги містять чимало відомостей про жінок-шляхтянок як суб’єктів права і землевласницьких відносин. Вони фігурують як у зв’язку з справами своїх чоловіків, так і самостійно. Серед них, зокрема, княгиня Матвієва Четвертенська, княгиня Авдотья Федорівна Вогановська, пані Немиричова, Ганна Монтонтовна – Богушова Любецька, дружина князя Богуна Любецького.

Ґрунтовно розроблений і науково-довідковий апарат книги. Він включає іменний, географічний, предметний покажчики, словник термінів руської мови, таблиці (Хронологічний список документів, співвідношення нових і старих шифрів рукопису, формат і зміст написів ярликів на звороті книги-копії, перелік публікації документів), список ілюстрацій, перелік різновидностей документів, хронологічний перелік документів.

Таким чином, публікація книги записів № 46 Метрики ВКЛ ще на один крок спрощую роботу історикам і дає можливості досліджувати різні аспекти з історії ВКЛ. Частина документів безпосередньо проливає світло на сторінки історії українських земель і шляхетських родин. Насамкінець, хотілося б привітати колегу Валерія Менжинського з його вагомим внеском на ниві публікації джерел ВКЛ та побажати подальшої наснаги в непростій роботі.

Андрій Блануца

„Государев двор в истории России XV–XVII столетий. Материалы международной научно-практической конференции. 30.X–01.XI. 2003., Александров. – Владимир, 2006. – 366 с.”

Книга, винесена для ознайомлення широкому колу науковців України, складається з тематично підібраних статей вчених, дослідників двору государя Росії XV–XVII ст. Власне її основу склали доповіді учасників міжнародної наукової конференції „Двір государя в історії Росії XV–XVII ст.”. Відповідальні редактори книги В. Назаров та А. Петрухно у вступі відразу вказали на посилену увагу російських і зарубіжних істориків до тематики двору государя Росії в епоху пізнього середньовіччя – раннього нового часу, коротко охарактеризували історіографію проблематики, а також стисло проанотували авторські студії дослідників двору государя. Вже побіжне ознайомлення з історіографією та тематичною направленістю сучасних досліджень двору государя Росії дає уявлення про те, що дана проблематика є одним із найбільш актуальних напрямків в сучасній російській та зарубіжній русистиці.

Матеріали книги свідчать про сучасний стан (останніх трьох-чотирьох років) „дворових” студій російських та окремих зарубіжних вчених. Варто відзначити джерелознавчу направленість, що яскраво відбилося на сторінках праці. Наприклад, Б. Морозов на основі документів Посольського приказу обґрунтував міський статус Олександрівської Слободи, а також довів дію в місті „дворового” Посольського приказу за часи правління Івана Грозного. М. Фролов представив результати археологічних розкопок на території двору государя в Олександрівській Слободі, що дало вченому підстави стверджувати про більш ранній час заснування міста, а облаштування самого двору государя вже було другим або й третім етапом розвитку міста.

Антропологічний підхід у висвітленні двору государя застосував у своєму досліджені В. Назаров. Вчений на прикладі князівської династії Ромадановських показав „колективну біографію” дворового урядника в системі становлення російської централізованої держави. А. Павлов проаналізував зміни в складі двору государя протягом першої чверті XVII ст. Історик прийшов висновку, що у вказаний період відбулося кількісне зростання дворових та серйозне оновлення персонального складу двору государя. Цікаву модель домену московських князів в міських станах в часи правління Івана ІІІ на прикладі Пехорської волості представив С. Чернов. Вчений відзначив, що „міські стани” зазнали суттєвої трансформації від архаїчної соціальної структури – „службових організацій” кінця XIII – середини XIV ст., до панування вотчинного землеволодіння (до середини XIV ст.), що наочно продемонстрував у розробленій ним карті Пехорської волості.

М. Агоштон у своєму нарисі звернувся до „вписування” окремого представника „дячої фамілії” в систему двору государя. Вчений на конкретному прикладі дяка Федора Куріцина довів його приналежність до роду нащадків Акинфа Великого. Для цього М. Агоштон на основі всіх наявних джерел визначив точне місце в генеалогії роду для дяків Федора та Волка Куріциних. А. Хорошкевич у своїй статі звернулася до проблеми статусу та функціонування Вибраної ради. Вчена, опираючись на „глухі” натяки наративних джерел, не пов’язаних походженням з руськими літописами, а також на окремі акти, висунула гіпотезу про спроби створення в Московському царстві справедливого суду. Аналізу двору государя на основі джерел вкладних книг Симонова та Кирило-Білозерського монастирів присвятив свою розвідку О. Алєксєєв. Історик прийшов висновку, що члени двору государя навіть у часи надзвичайних подій, були задіяні у владну структуру, що складалася століттями і яку навіть не змогла зламати „опричнина гроза”.

Джерельному аналізу, що дає широкі можливості дослідження двору государя, – „Дворовой тетради” – піддав К. Баранов. Автор склав карту міст „Дворовой тетради”, за якою перерахування міст вибудувалося по колу з центром в Москві. Жіночу половину двору государя представила Т. Панова. Вчена висвітлила результати досліджень поховання цариці Ірини Годуновой. Дослідження щодо сприйняття та уявлення двору государя англійськими послами представив С. Кайдашев. Історик, зокрема, проаналізував уявлення англійців про руський „посольський звичай” та двір государя в часи правління Івана Грозного.

Таким чином, публікації збірника торкаються різних аспектів історії, функціонування та персонального складу государева двору Московії XV-XVII ст. Зважаючи на те, що в українській історіографії інтерес до княжого двору періоду Київської Русі та Галицько-Волинської держави (зростає і є вже певні напрацювання наприклад, окремі статті та спільна монографія М. Котляра та М. Рички), збірник має зацікавити вітчизняних учених у методологічному плані. Водночас він обов’язково стане підґрунтям при дослідженні господарського двору Великого князівства Литовського.

Андрій Блануца

Перший Литовський статут і його доба / Упорядники Ірена Валіконіте, Лірія Степонавічене. – Вільнюс: Вид-во Вільнюського ун-ту, 2005. – 302 с., резюме лит. мовою.

У видавництві Вільнюського університету вийшла друком книга „Перший Литовський статут і його доба”, що стала результатом однойменної міжнародної наукової конференції, присвяченої 475-річниці унікальної пам’ятки права Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ). Це вже традиція, коли до ювілею статутів проводяться наукові конференції, а за результатами їх роботи виходять відповідні збірники*.

Традиційну передмову подано у формі привітання учасників конференції професора Вільнюського університету, відомого й одного з найавторитетніших дослідників статутів Ст.Лазутки (Вільнюський університет, Литва), який коротко згадав про історію проведення ювілейних конференцій та публікацію збірників, присвячених пам’яткам права ВКЛ, а також акцентував увагу на продовженні традиції та розширенні географічних рамок дослідження.

Книга складається з 3 тематичних блоків, в яких представлено студії над I Литовським статутом (далі – ПЛС) у політичному, соціально-економічному та культурологічному аспектах. Першу рубрику книги відкриває стаття Ст.Лазутки, присвячена ролі Альбрехта Гаштольда в кодифікації ПЛС. Автор зупинився на маловідомих сторінках життя та діяльності канцлера ВКЛ, кодифікатора ПЛС. На думку Ст.Лазутки, першими редакторами статуту були Микола та Ян Радзивілли, а вже після їхньої смерті 1522 р. А.Гаштольд „торпедував редакцію ПЛС 1522 р. про прийняття якого і обов’язковий друк ішлося в спеціальному едикті Сиґізмунда Старого від 6 грудня того ж таки 1522 р.” „Перехопивши цю найважливішу історичну справу, – пише Ст.Лазутка, – він протягом 7 років так постарався переробити (і, напевно, у ліпший бік) текст цієї першої редакції статуту, щоб від неї нічого (або майже нічого) не залишилося, а кодифікацію цього унікального кодексу феодального права привласнив винятково собі...”

Тему Ст.Лазутки продовжив В.Воронін (Білоруський державний університет, Мінськ), який проаналізував передмову до ПЛС – „Похвалу королеві Сиґізмундові”, доводячи, що її автор А.Гаштольд розглядав видання статуту як одне з найвагоміших досягнень Сиґізмунда Старого (окрім, хіба що, військових звитяг) та порівнював цю подію з хрещенням Литви. Таким чином, А.Гаштольд ставив Сиґізмунда нарівні з його великими предками – Яґайлом і Вітовтом („у своїй „Похвалі” А.Гаштольд зробив спробу, нехай і не в прямій формі, провести деякі паралелі між Сиґізмундом і Вітовтом”, – відзначає В.Воронін). Загалом „Похвала” стала черговою маніфестацією самостійності ВКЛ і протиставлення його Польщі.

Викладач Вільнюського університету (Литва) Р.Петраускас у своєму дослідженні торкнувся проблеми змін у самосвідомості еліти ВКЛ у першій половині XVI ст. На рубежі XV–XVI ст. знать ВКЛ переживала, за словами автора, ґрандіозну трансформацію, однією з найяскравіших прикмет якої стала концентрація влади в руках кількох родів. На думку Р.Петраускаса, зміни самосвідомості знаті найкраще ілюструє титулатура, яка в означений час пережила „декілька реформ”. Зокрема, наприкінці XV ст. з’явилися жіночі й зменшувальні варіанти від назв урядів („воєводина” – дружина воєводи, „воєводич” – син воєводи, „старостина” – дружина старости, „старостич” – син старости й т.п.). Причину цього дослідник убачає в характерній для соціальної термінології девальвації понять. Особливо легко їй піддавалися терміни, не пов’язані з правовою реґламентацією. Наприклад, поняття „пан”, що вирізняло знать у першій половині XV ст., у другій половині цього ж століття стало ознакою всієї шляхти. Тому семантичне поширення поняття „пан” змушувало відшукувати нові категорії, які б яскравіше демонстрували дистанцію між знаттю та простими боярами.

Стаття Г.Віснера присвячена студіям над III Литовським статутом. Автор аналізує судові справи кінця XVI ст., в яких вироки не спиралися на норми статутів, зокрема останньої редакції. Для пояснення нівелювання статутних норм автор висуває гіпотезу про те, що вони „вміщувалися в поняття прав і свобод шляхти й арґумент про їх порушення міг виявитися більш вагомим”.

Висвітленню реакції білоруської шляхти на скасування статуту ВКЛ у 1831 і 1840 рр. присвячена стаття професора Ґродненського державного університету ім. Я.Купали (Білорусь) С.Морозової. Дослідниця стверджує, що скасування статуту супроводжувалося його дискредитацією з боку офіційної пропаґанди. Зокрема, 1832 р. було заборонено використовувати термінологію часів ВКЛ. Водночас авторка пише, що припинення чинності норм статуту в судовій практиці більшість шляхти сприйняла як трагедію – уведена в „правовий шок” (термін С.Морозової) шляхта висловлювала протести й відмовлялася від підписання схвальних відгуків.

Друга рубрика складається з 9 статей дослідників із Литви, Німеччини, Польщі та України. Професор Вюрцбурзького університету (Німеччина) Д.Віловaйт представив порівняльний аналіз статуту 1529 р. та інших пам’яток європейського законодавства і юриспруденції того часу. Автор відзначає, що незважаючи на те, що статут був наданий як привілей і виглядав одностороннім законодавчим актом, з іншого боку, у ньому містилися договірні елементи, у даному випадку – у вигляді ґарантій станам. Професор доводить, що простежуються паралелі між статутами ВКЛ і польським Статутом Ласького (1506 р.) та угорським „Тричастинним зводом” (1514 р.). А при порівнянні з правом Священної Римської імперії впадає в очі те, що в Німеччині на той час не існувало кодексу законів, який можна було б ставити на один щабель зі статутами ВКЛ.

Молодший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Д.Ващук, застосувавши метод порівняльного аналізу, з’ясував, як і в якій мірі обласні привілеї Київщини та Волині вплинули на формування ПЛС. Автор небезпідставно стверджує, що „конституційні” права українських земель у складі ВКЛ були важливою часткою правової системи держави. Це, зокрема, проявляється в тому, що привілеї Київщини й Волині істотно вплинули на формування ПЛС, особливо щодо вирішення справ кримінального характеру. Науковий співробітник цього ж інституту А.Блануца проаналізував чинність норми ПЛС про „третину” та її рецепцію до кінця XVI ст. Так, згідно з артикулом 15 розділу I шляхті ВКЛ дозволялося продавати лише третину дідичних (родових) або куплених маєтностей, а 2/3 віддавати в заставне володіння. Автор солідарний із польським дослідником права Ю.Бардахом у тому, що „третина” була компромісною формою, яка ґарантувала шляхті ВКЛ збереження дідичних володінь, водночас вона виступала вільною частиною маєтності для різних форм відчуження. А.Блануца доходить висновку, що норма про „третину” збереглася як елемент звичаєвого права й широко застосовувалася шляхтою до кінця XVI ст., навіть після втрати юридичної сили згідно з II Литовським статутом.

Доктор С.Ґодек (Університет кардинала Стефана Вишинського (Польща)) зосередив увагу на виявленні елементів римського права в статутах ВКЛ. Автор відзначає, що історико-правовій думці поширене твердження, що лише в статуті 1566 р. були присутні елементи римського права, які згодом перейшли й до статуту 1588 р. Проте дослідник намагається довести, що римські елементи, вірогідно за посередництвом візантійського права, уже присутні в ПЛС. А в статутах 1566 й 1588 рр. елементів римського права побільшало, вони були значно вдосконалені.

Професор Вільнюського університету (Литва) С.Вансявичус у статті, присвяченій аналізові судового процесу за статутом 1529 р. відзначає, що нехтування нормами судового процесу здебільшого прирівнювалося до злочину. У судовому процесі дуже важливим був становий принцип. Водночас процес за статутом, на думку С.Вансявичуса, мав і проґресивні риси, такі, як проголошення невідворотності покарання за порушення процесуальних норм, принцип особистої відповідальності за скоєні злочини тощо.

Професор Вільнюського університету (Литва) І.Валіконіте об’єктом дослідження обрала інститут прокураторства. Авторка звернула увагу на те, що хоча судовий процес визнаний дослідниками однією з найцікавіших ділянок правової системи, проте досі ця проблема вивчена недостатньо. Більшість істориків досліджують інститут про прокураторства / речництва, використовуючи лише статути. А цього, на думку І.Валіконіте, замало, адже „плідне дослідження багатьох правових інститутів можливе лише при використанні широкого кола матеріалу актів Литовської метрики, особливо книг судових справ”. Дослідниця застерігає, що в останній час, особливо в білоруській історіографії, інститут прокураторства помилково трактується як адвокатура в сучасному розумінні.

У статті доцента Вільнюського університету (Литва) Є.Маховенка основна увага приділяється інституту „свідків суприсяжних” у статутах. Автор відзначає, що згідно зі звичаєвим правом, для того, аби присяга стала завершеною, потрібні були суприсяжні, які також під присягою підтвердять правдивість свідчень, наведених у присязі. Санкціонувавши в статутах звичаєві права, держава перетворила суприсяжництво на феодальний правовий інститут, до якого поступово переходили функції свідків, що, на думку Є.Маховенка, відкривало широкі можливості судового захисту прав привілейованої верстви. А, отже, це створювало передумови й до зловживань, і до судового свавілля. Присяга та інститут суприсяжних дозволяли державі здійснювати судочинство в найпростіший і найдешевший спосіб. У ВКЛ лише в справах про злочини проти держави й церкви суд застосовував принципи пізнавального процесу, шукаючи злочинців і докази їхньої провини.

Професор Юридичного університету Литви В.Андрюліс проаналізував твір відомого правника ВКЛ, іспанця за походженням, Петра Раїзія „Decesiones Lituanicae” (повна назва – „Висновок Петра Раїзія, королівського юрисконсульта, про справи, що слухалися на судових засіданнях Литви, і про оскарження судових вироків”). Протягом 1563–1588 рр. твір витримав чотири видання, зокрема в Кракові, Франкфурті, Венеції та Ліоні. Автор пояснює причину – це було перше дослідження правової системи ВКЛ, написане на основі чинного законодавства.

Професор Варшавського університету (Польща) А.Закшевський у своїй статті поставив за мету дослідити роль статутів ВКЛ у правовій культурі держави. Хоча поряд із правом статутів діяло й право Боже, а також звичаєве, роль статутів була домінуючою й реґулювала практично всі сфери життя тогочасного суспільства. Окрім шляхетських судів, статутами користувалися й у судах маґдебурзьких міст, а також у домініальних судах. А.Закшевський твердить, що зі статутами були знайомі навіть жінки, а про їх вплив на правову культуру свідчить той факт, що норми статуту 1588 р. використовувалися в судових процесах аж до середини XIX ст.

Рубрика, в якій ПЛС досліджується в економічному, політичному й культурологічному контекстах, представлена працями українських, білоруських та литовських науковців. Так, стаття аспірантки Дніпропетровського національного університету Л.Жеребцової вирізняється застосуванням методу систематизації й статистики. Для вивчення проблем інституалізації митної справи на українських землях ВКЛ та ролі ПЛС у цьому процесі дослідниця розробила авторську базу даних „Мито”. Відзначається, що „до прийняття ПЛС у ВКЛ діяли законодавчі акти, видані від імені великого князя, які мали конкретний характер і стверджували порядок здійснення тих чи інших акцій, у результаті були синтезовані в статуті”.

Доцент Академії митної служби України О.Дячок досліджує реґулювання митних відносин у ПЛС та боротьбу шляхти за митні пільги, спричинену зростанням ролі міжнародної торгівлі та попитом на європейському ринку на товари зі Сходу. Неодноразові звернення шляхти до великих князів литовських зрештою увінчалися успіхом: до статуту 1566 р. було внесено 26 артикул, якого раніше не було, про звільнення шляхти від сплати мит при експорті збіжжя з власних маєтків, а також деревини. Дещо модифікований, цей артикул (під №30) був включений і в статут 1588 р.

Стаття наукового співробітника Інституту історії України НАНУ Б.Черкаса присвячена дослідженню ординської політики ВКЛ в добу ПЛС. У 1520–1530-х рр. ВКЛ потрапило в складну геополітичну ситуацію: загострилися суперечності з Великим князівством Московським і Кримським ханатом. Для виходу з кризи, на думку Б.Черкаса, Вільно активізувало ординську політику на українських землях ВКЛ, вдало скориставшись кримськими усобицями, а також здійснивши успішні воєнні кампанії, що врешті-решт „дало змогу вперше за останні десятиріччя надійно прикрити кордони, зірвати спроби кримців за підтримки турків захопити Середню Наддніпрянщину й провести масштабні реформи у внутрішньому устрої країни”.

Науковий співробітник Інституту історії НАН Білорусі А.Дзярнович на матеріалах книги Литовської метрики №560 розглянув питання використання процедурних норм ПЛС під час демаркації державного кордону ВКЛ із Лівонією 1542 р. У процесі встановлення лінії кордону поміж демаркантами обох держав постійно точилися суперечки, причину яких автор убачає в проблемному полі двох правових реалій – земельного права й договірних відносин з іншою державою. Так, у процесі демаркації кордону віленські комісари використовували передсудові процесуальні норми ПЛС, які зводилися до опитування свідків, складання присяги та подачі скарг. А.Дзярнович звертає увагу й на те, що окрім указаних процедур, комісари опитували свідків згідно зі звичаєвим правом.

Доцент Вільнюського університету (Литва) Т.Власова свою статтю присвятила проблемі мови статуту 1529 р. Ориґінал цієї пам’ятки права не зберігся, однак відомі списки XVI ст. – ранні Фірлейський і Замойський (1530-х рр.), Дзялинський (1550-х рр.) і Слуцький (1580-х рр.). Застосувавши метод порівняння, дослідниця відзначає, що книжково-писемна традиція здебільшого проявилася в Слуцькому списку, а Фірлейський і Замойський списки в значній мірі характеризуються українізмами. Професор Вільнюського університету (Литва) Е.Ґудавічус об’єктом свого дослідження обрав Слуцький список статуту 1529 р. Автор виділяє декілька текстів, написаних одним і тим же почерком, що й Слуцький список – акти 1581 й 1585 рр., а також кінцівку копії кінця XVI ст. книги №5 Литовської метрики. Провівши порівняльний аналіз цих текстів, Е.Ґудавічус доходить висновку, що Слуцький список не міг з’явитися раніше середини 1580-х рр. і пізніше другої половини 1590-х рр.

Науковий співробітник Інституту литовської літератури й фольклору К.Ґудмантас аналізує культурні зв’язки між ВКЛ і Короною. Дослідник відзначає, що Польща була посередником на шляху європеїзації Литви. У самому ж ВКЛ рубежу XV–XVI ст. автор виділяє такі найважливіші культурні осередки: двір великого князя, віленського біскупа, бернардини, православні. Відзначається суттєвий вплив на літописання західних хронік і литуаністичної продукції краківських друкарень. У „«Хроніці Биховця», – пише К.Ґудмантас, – навіть використано польські легенди”.

Таким чином, книга представляє науковий доробок дослідників із різних країн, що сприятиме дальшому студіюванню історії права ВКЛ та його унікальних пам’яток – Литовських статутів.

Андрій Блануца

---

* Первый Литовский статут 1529 года. Материалы республиканской научной конференции, посвящённой 450-летию Первого статута. – Вильнюс, 1982; Третий Литовский статут 1588 года. Материалы республиканской научной конференции, посвящённой 400-летию Третьего статута. – Вильнюс, 1989; 1566 metų Antrasis Lietuvos Statutas. Respublikinės mokslinės konferencijos, skirtos Antrojo Lietuvos Statuto 425-osioms metinėms pažymėti, medžiaga. – Vilnius, 1993.

Україна в політиці Вільна і Кіркора Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханатом (1515-1540). – К., Інститут історії України НАН України, 2006. – 248 с.

З виходом у 2006 р. монографії старшого наукового співробітника Інституту історії України НАН України Бориса Черкаса українська історіографія періоду раннього нового часу збагатилася новим, базованим на широкій джерельній базі дослідженням, присвяченим політичним відносинам Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ) з Кримським ханатом та ролі і місцю в цьому процесі України.

Для висвітлення поставлених в книзі завдань автор зробив короткий ввідний вступ, здійснив історіографічний огляд праць попередників і охарактеризував джерельну базу, виклав сутність та проаналізував політичні і військові події на теренах України в 1515-1540 рр., а також подав загальні висновки. Вказавши на незадовільний ступінь дослідження ролі України в політичних відносинах ВКЛ з Кримським ханатом Б. Черкас детально проаналізував ті праці істориків, які так чи інакше стосувалися означеної проблеми. Автор, зокрема, наголошує на тому, що лише з 1980-х рр. „починається поступове нарощення зусиль вітчизняних вчених у дослідження історії України литовської доби” (с. 19). Основними джерелами під час написання монографії стали документи „Литовської метрики”, а також мемуари і спогади А. Чеховського, Л. Деціюса, С. Герберштейна, М. Литвина, М. Бронєвського та хроніки польських авторів М. Стрийковського, М. Бєльського, О. Гван’їні, Б. Папроцького, М. Кромера, Ш. Старовольського.

У першому розділі (с. 28-42) розкриваються причини конфлікту ВКЛ з Кримським ханатом. Вони вбачаються автором у низці політичного та економічного характеру: зокрема, вразливе розташування володінь Криму з боку українських земель ВКЛ, слабкість міліарних можливостей ханату, а також залежність його економіки від воєнної здобичі, що й змушувало здійснювати часті набіги на сусідні території.

У другому розділі (с. 43-58) Б. Черкас характеризує особливості служби українського населення ВКЛ у системі політичних відносин Вільно із степовими ордами. Вона полягали в тому, що адміністрація і репрезентанти вищих суспільних прошарків населення українських земель надавали харчі, житло, транспорт послам і гінцям, а також відповідали за їхню безпеку. Відзначено, що київський воєвода, а почасти й черкаський староста, з причин віддаленості від центру проводили певні самостійні дипломатичні зносини з Кримським ханатом та виконували роль посередників.

Тема оборони українських земель від кримсько-турецької агресії протягом перших чотирьох десятиріч XVI ст. розкривається у третьому розділі (с. 59-90). Основний тягар захисту від нападів степовиків покладався на місцеві загони шляхти, міщан і козаків. Дослідник також показує основний недолік несення постової служби місцевого населення, який вбачається ним у слабкій координації дій сторожових постів і сезонному характері польової сторожі (с. 90). Детальний опис дипломатичних і політичних акцій нового кримського хана Мухаммед-Гірея І щодо українських земель ВКЛ здійснений автором у четвертому розділі – „Новий хан, нова політика, старі проблеми” (с. 91-117). За словами Б. Черкаса, успіхи дипломатії ВКЛ з Кримом цього періоду мали лише тактичний характер і так і не змогли розв’язати головну проблему – припинення татарських нападів на Україну.

П’ятий розділ монографії (с. 118-134) присвячений детальному розгляду ходу воєнних кампаній на українських землях ВКЛ впродовж 1517-1520 рр. Історик дійшов висновку, що в означений період при належній організації і взаємодії воїнів і допомоги центрального уряду можна було досить ефективно вести оборонні бої і прикривати кордон від ворожих вторгнень. Проте поразка під Сокалем у серпні 1519 р. засвідчила те, що не варто нехтувати воєнним хистом татарських військ у відкритих битвах.

Об’єктом дослідження шостого розділу книги (с. 135-150) стала діяльність черкаського і канівського старости Остафія Дашковича по захисту південних кордонів ВКЛ та здійснення контрударів у напрямку Кримського ханату. Воєнні місії О. Дашковича, за словами автора, показали, що й у часи свого піднесення Крим відчував себе вразливим з боку прикордонних земель ВКЛ – Київщини та Поділля. У сьомому розділі (с. 151-167) показано як протягом 1523-1524 рр., із складенням сприятливих геополітичних умов для ВКЛ, відбулося поступове повернення впливу великокнязівського уряду у Північному Причорномор’ї. Автор відзначив, що вперше за півстолітній період своєї кримської політики ВКЛ змогло застосувати кроки, спрямовані на перехоплення ініціативи, що в свою чергу довели свою ефективність у боротьбі проти нападів кримців.

У восьмому розділі (с. 168-184) Б. Черкас висвітлює воєнно-політичні події 1524-1529 рр., коли, на думку автора, великокнязівський уряд провадив „Вітовтову політику” щодо степових орд. Ця політика полягала у вдалому втручанні литовської сторони в конфлікти орд та міжусобні війни в Кримському ханаті. З дев’ятого розділу дослідження (с. 185-208) можна дізнатися про спробу Криму захопити Київ, Черкаси і центральні українські землі у 1530-1532 рр. Стара мета кримських правителів щодо означених міст і земель так і не стала здійсненною через запеклу боротьбу місцевого населення. Ця невдача, на думку автора, стала фатальною для хана Саадет-Гірея І і змусила його назавжди залишити Крим, а також показала, що українські землі слугували могутнім міліарним резервом ВКЛ.

Десятий розділ (с. 209-228) присвячений подіям Стародубської війни та угоді 1540 р. Тут автор охарактеризував дипломатичні і воєнні перипетії, що точилися на україно-московському кордоні протягом 1534-1540 р., результатом чого стало укладення угоди 1540 р., за якою татарам сплачувалися 15-тисячні упоминки. В останньому одинадцятому розділі (с. 229-242) Б. Черкас охарактеризував воєнні дії українського козацтва наприкінці XV – першої половини XVI ст. та відзначив, що воно репрезентувало собою кардинально нову силу на кордоні ВКЛ.

Монографія завершується короткими роздумами автора з погляду сьогодення, спроектовані на ті складні події, що відбувалися у період раннього нового часу в Центрально-Східній Європі та Азії.

Андрій    Блануца

Луняк Є. Минуле України в Романтичних історіях. – Ніжин: „Міланік”, 2007. – 328 с.

„Твір, який виноситься на суд читача, не претендує на абсолютну історичну відповідність. Та чи й є вона, абсолютна історична правда? Історія скаладна, як життя, і кожен розуміє життя по-своєму. Автор намагався краще зрозуміти та показати мотиви тих чи інших вчинків, що робилися в минулому України”. Саме так стисло Автор праці у вступі охарактеризував історіографічне призначення свого наративу.

Пропоноване читацькому загалу дослідження не можна однозначно назвати чи зарахувати до якогось чітко окресленого історичного жанру. Воно, як би не хотілося це Євгену Луняку (с. 328), не є монографією, важко класифікувати й історичним романом. Тож, на мою думку, більш коректно дану роботу варто кваліфікувати історичними нарисами.

Будучи вихованцем Дніпропетровської історичної школи (започаткована М.П. Ковальським школа джерелознавців нині стрімко трансформується в історіографічну) Є. Луняк досить оригінально, з огляду на сучасні історичні перспективи, обрав своє дослідницьке поле. Головними героями нарисів стали Чоловік і Жінка в історичній ретроспективі України. На підставі загальновідомих та нових історичних фактів Автор намагається висвітлити історії тих чи інших героїв без гіперболізації, максимально об’єктивно й водночас цікаво. Характерним для твору є те, що він читається і сприймається напрочуд легко.

Не даючи глибокої оцінки чи аналізу праці (по-перше, у роботі відсутній науковий апарат, по-друге, праця перш за все є популяризаторською) коротко ознайомимо з її змістовною частиною. Структурно книга сформована за хронологічним принципом. Період історії України, з найдавніших часів й до сучасності, поділений на 5 великих блоків, у кожному з яких від семи до кільканадцять нарисів. У розділі „Легендарна доба” описані романтичні історії легендарних героїв, які в античні часи побували на узбережжі Чорного моря. „Княжа доба” представлена нарисами про відомих як історикам, так і широкому загалу постатям – напівміфічного князя Аскольда, княгині Ольги, князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, а також історії кохання князя Ігора і Ярославни, Василька та Марії Ростовських, цариці Феодори.

Розділ „Козацька доба” привертає увагу цікавими фактами з романтичного минулого ватажків й керманичів Козацько-гетьманської держави – Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи, П. Орлика. Не оминули увагою Автора й такі визначні постаті козацької доби, як Роксолана, Марія Мнішек, Маруся Чурай, Станіслав Оріховський, Андрій Войнаровський.

На відміну від попередніх розділів наступний – „Імперська доба”, виділяється акцентуацією на жіночі історії кохання. Відповідно героїнями нарисів стали Софія Потоцька, Евеліна Ганська, Марко Вовчок, Марія Заньковецька, Леся Українка. Звісно, що центральними постатями романтичних історій імперської доби стали О. Розумовський, У. Кармалюк, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, А. Чехов, а також подружжя Костомарових і Русових.

В останньому розділі представлене бурхливе ХХ століття, насичене неймовірними історіями між Чоловіком і Жінкою. Доба Центральної Ради прикрашена романтикою у житті М. Грушевського, С. Петлюри та Н. Махна. Буремні й трагічні 20-30 роки описані через призму історій кохання винахідника Ю. Кондратюка, історика Н. Полянської-Василенка, шахтаря О. Стаханова, велика війна – О. Теліги, Р. Шухевича, С. Бандери. Вперше Автор через призму приватного узагальнив біографії радянських генсеків М. Хрущова, Л. Брежнєва М. Горбачова та республіканських лідерів П. Шелеста, В. Щербицького. Серед достойних до зарахування до касти романтиків серед Президентів України став лише В. Ющенко з його другою дружиною К. Чумаченко. Окремі ж цікаві факти про взаємини Чоловіка і Жінки в історії України, які Автор не зміг розширити до окремого нарису, долучені до останнього нарису.

„Слава Жінкам! Слава Чоловікам! – заключний акорд у праці Євгена Луняка. Такими ж словами завершимо й свій огляд.

Насамкінець, хочеться побажати колезі зосередити увагу на кількох нарисах даної книги й спробувати зробити окреме монографічне дослідження із задекларованої проблематики.

Блануца Андрій Васильович – к.і.н., старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України.