суббота, 1 июня 2013 г.

Перший Литовський статут і його доба / Упорядники Ірена Валіконіте, Лірія Степонавічене. – Вільнюс: Вид-во Вільнюського ун-ту, 2005. – 302 с., резюме лит. мовою.


У видавництві Вільнюського університету вийшла друком книга „Перший Литовський статут і його доба”, що стала результатом однойменної міжнародної наукової конференції, присвяченої 475-річниці унікальної пам’ятки права Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ). Це вже традиція, коли до ювілею статутів проводяться наукові конференції, а за результатами їх роботи виходять відповідні збірники*.
Традиційну передмову подано у формі привітання учасників конференції професора Вільнюського університету, відомого й одного з найавторитетніших дослідників статутів Ст.Лазутки (Вільнюський університет, Литва), який коротко згадав про історію проведення ювілейних конференцій та публікацію збірників, присвячених пам’яткам права ВКЛ, а також акцентував увагу на продовженні традиції та розширенні географічних рамок дослідження.
Книга складається з 3 тематичних блоків, в яких представлено студії над Литовським статутом (далі – ПЛС) у політичному, соціально-економічному та культурологічному аспектах. Першу рубрику книги відкриває стаття Ст.Лазутки, присвячена ролі Альбрехта Гаштольда в кодифікації ПЛС. Автор зупинився на маловідомих сторінках життя та діяльності канцлера ВКЛ, кодифікатора ПЛС. На думку Ст.Лазутки, першими редакторами статуту були Микола та Ян Радзивілли, а вже після їхньої смерті 1522 р. А.Гаштольд „торпедував редакцію ПЛС 1522 р. про прийняття якого і обов’язковий друк ішлося в спеціальному едикті Сиґізмунда Старого від 6 грудня того ж таки 1522 р.” „Перехопивши цю найважливішу історичну справу, – пише Ст.Лазутка, – він протягом 7 років так постарався переробити (і, напевно, у ліпший бік) текст цієї першої редакції статуту, щоб від неї нічого (або майже нічого) не залишилося, а кодифікацію цього унікального кодексу феодального права привласнив винятково собі...”
Тему Ст.Лазутки продовжив В.Воронін (Білоруський державний університет, Мінськ), який проаналізував передмову до ПЛС – „Похвалу королеві Сиґізмундові”, доводячи, що її автор А.Гаштольд розглядав видання статуту як одне з найвагоміших досягнень Сиґізмунда Старого (окрім, хіба що, військових звитяг) та порівнював цю подію з хрещенням Литви. Таким чином, А.Гаштольд ставив Сиґізмунда нарівні з його великими предками – Яґайлом і Вітовтом („у своїй „Похвалі” А.Гаштольд зробив спробу, нехай і не в прямій формі, провести деякі паралелі між Сиґізмундом і Вітовтом”, – відзначає В.Воронін). Загалом „Похвала” стала черговою маніфестацією самостійності ВКЛ і протиставлення його Польщі.
Викладач Вільнюського університету (Литва) Р.Петраускас у своєму дослідженні торкнувся проблеми змін у самосвідомості еліти ВКЛ у першій половині XVI ст. На рубежі XVXVI ст. знать ВКЛ переживала, за словами автора, ґрандіозну трансформацію, однією з найяскравіших прикмет якої стала концентрація влади в руках кількох родів. На думку Р.Петраускаса, зміни самосвідомості знаті найкраще ілюструє титулатура, яка в означений час пережила „декілька реформ”. Зокрема, наприкінці XV ст. з’явилися жіночі й зменшувальні варіанти від назв урядів („воєводина” – дружина воєводи, „воєводич” – син воєводи, „старостина” – дружина старости, „старостич” – син старости й т.п.). Причину цього дослідник убачає в характерній для соціальної термінології девальвації понять. Особливо легко їй піддавалися терміни, не пов’язані з правовою реґламентацією. Наприклад, поняття „пан”, що вирізняло знать у першій половині XV ст., у другій половині цього ж століття стало ознакою всієї шляхти. Тому семантичне поширення поняття „пан” змушувало відшукувати нові категорії, які б яскравіше демонстрували дистанцію між знаттю та простими боярами.
Стаття Г.Віснера присвячена студіям над III Литовським статутом. Автор аналізує судові справи кінця XVI ст., в яких вироки не спиралися на норми статутів, зокрема останньої редакції. Для пояснення нівелювання статутних норм автор висуває гіпотезу про те, що вони „вміщувалися в поняття прав і свобод шляхти й арґумент про їх порушення міг виявитися більш вагомим”.
Висвітленню реакції білоруської шляхти на скасування статуту ВКЛ у 1831 і 1840 рр. присвячена стаття професора Ґродненського державного університету ім. Я.Купали (Білорусь) С.Морозової. Дослідниця стверджує, що скасування статуту супроводжувалося його дискредитацією з боку офіційної пропаґанди. Зокрема, 1832 р. було заборонено використовувати термінологію часів ВКЛ. Водночас авторка пише, що припинення чинності норм статуту в судовій практиці більшість шляхти сприйняла як трагедію – уведена в „правовий шок” (термін С.Морозової) шляхта висловлювала протести й відмовлялася від підписання схвальних відгуків.
Друга рубрика складається з 9 статей дослідників із Литви, Німеччини, Польщі та України. Професор Вюрцбурзького університету (Німеччина) Д.Віловaйт представив порівняльний аналіз статуту 1529 р. та інших пам’яток європейського законодавства і юриспруденції того часу. Автор відзначає, що незважаючи на те, що статут був наданий як привілей і виглядав одностороннім законодавчим актом, з іншого боку, у ньому містилися договірні елементи, у даному випадку – у вигляді ґарантій станам. Професор доводить, що простежуються паралелі між статутами ВКЛ і польським Статутом Ласького (1506 р.) та угорським „Тричастинним зводом” (1514 р.). А при порівнянні з правом Священної Римської імперії впадає в очі те, що в Німеччині на той час не існувало кодексу законів, який можна було б ставити на один щабель зі статутами ВКЛ.
Молодший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Д.Ващук, застосувавши метод порівняльного аналізу, з’ясував, як і в якій мірі обласні привілеї Київщини та Волині вплинули на формування ПЛС. Автор небезпідставно стверджує, що „конституційні” права українських земель у складі ВКЛ були важливою часткою правової системи держави. Це, зокрема, проявляється в тому, що привілеї Київщини й Волині істотно вплинули на формування ПЛС, особливо щодо вирішення справ кримінального характеру. Науковий співробітник цього ж інституту А.Блануца проаналізував чинність норми ПЛС про „третину” та її рецепцію до кінця XVI ст. Так, згідно з артикулом 15 розділу I шляхті ВКЛ дозволялося продавати лише третину дідичних (родових) або куплених маєтностей, а 2/3 віддавати в заставне володіння. Автор солідарний із польським дослідником права Ю.Бардахом у тому, що „третина” була компромісною формою, яка ґарантувала шляхті ВКЛ збереження дідичних володінь, водночас вона виступала вільною частиною маєтності для різних форм відчуження. А.Блануца доходить висновку, що норма про „третину” збереглася як елемент звичаєвого права й широко застосовувалася шляхтою до кінця XVI ст., навіть після втрати юридичної сили згідно з II Литовським статутом.
Доктор С.Ґодек (Університет кардинала Стефана Вишинського (Польща)) зосередив увагу на виявленні елементів римського права в статутах ВКЛ. Автор відзначає, що історико-правовій думці поширене твердження, що лише в статуті 1566 р. були присутні елементи римського права, які згодом перейшли й до статуту 1588 р. Проте дослідник намагається довести, що римські елементи, вірогідно за посередництвом візантійського права, уже присутні в ПЛС. А в статутах 1566 й 1588 рр. елементів римського права побільшало, вони були значно вдосконалені.
Професор Вільнюського університету (Литва) С.Вансявичус у статті, присвяченій аналізові судового процесу за статутом 1529 р. відзначає, що нехтування нормами судового процесу здебільшого прирівнювалося до злочину. У судовому процесі дуже важливим був становий принцип. Водночас процес за статутом, на думку С.Вансявичуса, мав і проґресивні риси, такі, як проголошення невідворотності покарання за порушення процесуальних норм, принцип особистої відповідальності за скоєні злочини тощо.
Професор Вільнюського університету (Литва) І.Валіконіте об’єктом дослідження обрала інститут прокураторства. Авторка звернула увагу на те, що хоча судовий процес визнаний дослідниками однією з найцікавіших ділянок правової системи, проте досі ця проблема вивчена недостатньо. Більшість істориків досліджують інститут про прокураторства / речництва, використовуючи лише статути. А цього, на думку І.Валіконіте, замало, адже „плідне дослідження багатьох правових інститутів можливе лише при використанні широкого кола матеріалу актів Литовської метрики, особливо книг судових справ”. Дослідниця застерігає, що в останній час, особливо в білоруській історіографії, інститут прокураторства помилково трактується як адвокатура в сучасному розумінні.
У статті доцента Вільнюського університету (Литва) Є.Маховенка основна увага приділяється інституту „свідків суприсяжних” у статутах. Автор відзначає, що згідно зі звичаєвим правом, для того, аби присяга стала завершеною, потрібні були суприсяжні, які також під присягою підтвердять правдивість свідчень, наведених у присязі. Санкціонувавши в статутах звичаєві права, держава перетворила суприсяжництво на феодальний правовий інститут, до якого поступово переходили функції свідків, що, на думку Є.Маховенка, відкривало широкі можливості судового захисту прав привілейованої верстви. А, отже, це створювало передумови й до зловживань, і до судового свавілля. Присяга та інститут суприсяжних дозволяли державі здійснювати судочинство в найпростіший і найдешевший спосіб. У ВКЛ лише в справах про злочини проти держави й церкви суд застосовував принципи пізнавального процесу, шукаючи злочинців і докази їхньої провини.
Професор Юридичного університету Литви В.Андрюліс проаналізував твір відомого правника ВКЛ, іспанця за походженням, Петра Раїзія „Decesiones Lituanicae” (повна назва – „Висновок Петра Раїзія, королівського юрисконсульта, про справи, що слухалися на судових засіданнях Литви, і про оскарження судових вироків”). Протягом 1563–1588 рр. твір витримав чотири видання, зокрема в Кракові, Франкфурті, Венеції та Ліоні. Автор пояснює причину – це було перше дослідження правової системи ВКЛ, написане на основі чинного законодавства.
Професор Варшавського університету (Польща) А.Закшевський у своїй статті поставив за мету дослідити роль статутів ВКЛ у правовій культурі держави. Хоча поряд із правом статутів діяло й право Боже, а також звичаєве, роль статутів була домінуючою й реґулювала практично всі сфери життя тогочасного суспільства. Окрім шляхетських судів, статутами користувалися й у судах маґдебурзьких міст, а також у домініальних судах. А.Закшевський твердить, що зі статутами були знайомі навіть жінки, а про їх вплив на правову культуру свідчить той факт, що норми статуту 1588 р. використовувалися в судових процесах аж до середини XIX ст.
Рубрика, в якій ПЛС досліджується в економічному, політичному й культурологічному контекстах, представлена працями українських, білоруських та литовських науковців. Так, стаття аспірантки Дніпропетровського національного університету Л.Жеребцової вирізняється застосуванням методу систематизації й статистики. Для вивчення проблем інституалізації митної справи на українських землях ВКЛ та ролі ПЛС у цьому процесі дослідниця розробила авторську базу даних „Мито”. Відзначається, що „до прийняття ПЛС у ВКЛ діяли законодавчі акти, видані від імені великого князя, які мали конкретний характер і стверджували порядок здійснення тих чи інших акцій, у результаті були синтезовані в статуті”.
Доцент Академії митної служби України О.Дячок досліджує реґулювання митних відносин у ПЛС та боротьбу шляхти за митні пільги, спричинену зростанням ролі міжнародної торгівлі та попитом на європейському ринку на товари зі Сходу. Неодноразові звернення шляхти до великих князів литовських зрештою увінчалися успіхом: до статуту 1566 р. було внесено 26 артикул, якого раніше не було, про звільнення шляхти від сплати мит при експорті збіжжя з власних маєтків, а також деревини. Дещо модифікований, цей артикул (під №30) був включений і в статут 1588 р.
Стаття наукового співробітника Інституту історії України НАНУ Б.Черкаса присвячена дослідженню ординської політики ВКЛ в добу ПЛС. У 1520–1530-х рр. ВКЛ потрапило в складну геополітичну ситуацію: загострилися суперечності з Великим князівством Московським і Кримським ханатом. Для виходу з кризи, на думку Б.Черкаса, Вільно активізувало ординську політику на українських землях ВКЛ, вдало скориставшись кримськими усобицями, а також здійснивши успішні воєнні кампанії, що врешті-решт „дало змогу вперше за останні десятиріччя надійно прикрити кордони, зірвати спроби кримців за підтримки турків захопити Середню Наддніпрянщину й провести масштабні реформи у внутрішньому устрої країни”.
Науковий співробітник Інституту історії НАН Білорусі А.Дзярнович на матеріалах книги Литовської метрики №560 розглянув питання використання процедурних норм ПЛС під час демаркації державного кордону ВКЛ із Лівонією 1542 р. У процесі встановлення лінії кордону поміж демаркантами обох держав постійно точилися суперечки, причину яких автор убачає в проблемному полі двох правових реалій – земельного права й договірних відносин з іншою державою. Так, у процесі демаркації кордону віленські комісари використовували передсудові процесуальні норми ПЛС, які зводилися до опитування свідків, складання присяги та подачі скарг. А.Дзярнович звертає увагу й на те, що окрім указаних процедур, комісари опитували свідків згідно зі звичаєвим правом.
Доцент Вільнюського університету (Литва) Т.Власова свою статтю присвятила проблемі мови статуту 1529 р. Ориґінал цієї пам’ятки права не зберігся, однак відомі списки XVI ст. – ранні Фірлейський і Замойський (1530-х рр.), Дзялинський (1550-х рр.) і Слуцький (1580-х рр.). Застосувавши метод порівняння, дослідниця відзначає, що книжково-писемна традиція здебільшого проявилася в Слуцькому списку, а Фірлейський і Замойський списки в значній мірі характеризуються українізмами. Професор Вільнюського університету (Литва) Е.Ґудавічус об’єктом свого дослідження обрав Слуцький список статуту 1529 р. Автор виділяє декілька текстів, написаних одним і тим же почерком, що й Слуцький список – акти 1581 й 1585 рр., а також кінцівку копії кінця XVI ст. книги №5 Литовської метрики. Провівши порівняльний аналіз цих текстів, Е.Ґудавічус доходить висновку, що Слуцький список не міг з’явитися раніше середини 1580-х рр. і пізніше другої половини 1590-х рр.
Науковий співробітник Інституту литовської літератури й фольклору К.Ґудмантас аналізує культурні зв’язки між ВКЛ і Короною. Дослідник відзначає, що Польща була посередником на шляху європеїзації Литви. У самому ж ВКЛ рубежу XVXVI ст. автор виділяє такі найважливіші культурні осередки: двір великого князя, віленського біскупа, бернардини, православні. Відзначається суттєвий вплив на літописання західних хронік і литуаністичної продукції краківських друкарень. У „«Хроніці Биховця», – пише К.Ґудмантас, – навіть використано польські легенди”.
Таким чином, книга представляє науковий доробок дослідників із різних країн, що сприятиме дальшому студіюванню історії права ВКЛ та його унікальних пам’яток – Литовських статутів.
Андрій Блануца


* Первый Литовский статут 1529 года. Материалы республиканской научной конференции, посвящённой 450-летию Первого статута. – Вильнюс, 1982; Третий Литовский статут 1588 года. Материалы республиканской научной конференции, посвящённой 400-летию Третьего статута. – Вильнюс, 1989; 1566 metų Antrasis Lietuvos Statutas. Respublikinės mokslinės konferencijos, skirtos Antrojo Lietuvos Statuto 425-osioms metinėms pažymėti, medžiaga. – Vilnius, 1993.

Комментариев нет:

Отправить комментарий