четверг, 17 мая 2012 г.

Ринок землі у Великому князівстві Литовському у 1529–1566 рр.: джерелознавчі, правові та соціально-економічні аспекти




Земельна власність у Великому князівстві Литовському (далі – ВКЛ) була шляхетською прерогативою. Верховне право розпорядження земельним фондом у ВКЛ належало великому князю литовському, а шляхта (князі, пани і зем’яни) отримала лише частину відповідних повноважень, які у достатутовий період регулювалися уставними земськими грамотами, а з прийняттям І Литовського Статуту (далі – І ЛС) – його артикулами.
Правовою підставою на володіння чи розпорядження шляхтою певними маєтностями стали великокнязівські привілеї – листи-надання, привілеї та підтвердження[1]. Перерозподіл же земельної власності всередині шляхетської корпорації здійснювався шляхом укладання трансацкійних угод (купівля-продаж, застава, оренда, обмін, дарування). Отже, насамперед звернемося до артикулів І ЛС[2], якими регулювалися ринки землі та невідємно з нею повязаний нерухомості у ВКЛ.
Насамперед звернемо увагу на те, що у І ЛС наскрізною темою проходить питання земельної власності, умови її набуття, перерозподілу та втрати. Вже у арт. 2, Розд. І указуються типи набуття володінь: за правом вотчинного успадкування, вислуги та купівлі. Причому з усіх земель шляхта мала нести земську (воєнну) службу на господаря, окрім тих, які були у заставі (Розд. ІІ). Незалежно від типів набуття чи тримання земельних володінь, шляхта ВКЛ їх безповоротного втрачала на користь великого князя у разі державної зради. Ті шляхтичі, які придбали землю у власника, котрий невдовзі втік до ворожої сторони, зобовязувалися присягнути, вказуючи на незнання скоєного вчинку попереднього власника. Відмова від присяги автоматично призводила до втрати набутих володінь (арт. 3, Розд. І). Втеча або зрада того чи іншого шляхтича призводила також до позбавлення права на маєтності зрадника його дітьми та близькими родичами. Такі землі переходили до великокнязівського домену і могли слугувати резервом для пожалувань іншим шляхтичам. Наприклад, після втечі до Московської держави князів Василя та Семена Масальських всі маєтності, якими вони володіли у ВКЛ, відійшли до великокнязівського домену і були надані московським боярам[3]. Так, у 1534 р. Сигізмунд І Старий надав на „хлебокормление” боярському сину Івану Поросукову чотири чоловіки і чотири землі „пустовских” під Василішками, яким раніше володів князь В. Масальський[4]. Цього ж року господар у своєму листі до василішського і марківського державці пана Яна Миколайовича Радивіловича наказував надати на „хлебокормление” боярському сину Федору Селєву двох чоловіків і три землі „пустовских” у Василішках, що відійшли до короля після зради і втечі до Москви князя Василя Масальського[5]. Другим листом великий князь наказував василішському і марківському державці пану Яну Миколайовичу Радивіловичу надати на „хлебокормление” боярському сину Івану Козиновичу одного чоловіка і дві землі „пустовских” у Василішках[6]. Через кілька місяців до книги ЛМ було зроблено запис, в якому внесено список бояр московського князя, яким Сигізмунд І Старий наказав давати осілості на „хлебокормление” у Василішках і Жолудку, які до цього відбив князь Василь Масальський[7]. У даному випадку не порушувалася норма, за якою великому князю заборонялося надавати землі у ВКЛ іноземцям (арт. 3, Роз. ІІІ), так як московські бояри присягли на вірність Сигізмунду І Старому й відповідно стали підданими великого князя. Діти та кревні близькі зрадника могли зберегти за собою землі лише у тому випадку, коли ще до втечі чи зради їхній батько розділив свої землі між ними. У такому разі на користь господаря припадала лише частина землі зрадника, а діти залишали за собою свої частини володіння (арт. 4, Розд. І). Саме указаними артикулами І ЛС визначав верховне право великого князя на розпорядження земельним фондом ВКЛ.
У сфері визначення правил та умов обігу земельної власності шляхти ВКЛ ключове положення унормовувалося арт. 15, Розд. І. Згідно з ним, шляхті надавалося право відчужувати (продати, віддати, дарувати) не більше 1/3 маєтності[8], а 2/3 віддати під заставу (арт. 16, Розд. І) з обов’язковим викупом, так як на заставні володіння не розповсюджувалося право давності (арт. 5, Розд. X). Арт. 15, Розд. І визначалася й процедура здійснення операції з нерухомістю. Так, шляхтич, який вирішив відчужити частину свого володіння, зобов’язувався отримати відповідний дозвіл у самого господаря, а за його відсутності – у регіональних чи місцевих урядників (панів, воєвод, маршалків, старост). Причому, у разі відчуження на землі, надані за особистим привілеєм великого князя, мали видаватися дозволи особисто господаря. Цим же артикулом були передбачені штрафні санкції у разі зловживання при здійсненні відчуження маєтностей чи земель. Так, якщо відчужувалася маєтність обсягом, що перевищувала її третину і за неї вже були сплачені кошти, то така трансакція мала бути скасована. Якщо ж у випадку, коли кошти, сплачені за третину маєтності, перевищували її реальну вартість, то їх надлишок переходив до великокнязівської скарбниці. Таким чином, І ЛС були передбачені можливі зловживання, а також механізми щодо їх подолання.
Важливе положення, що визначало правомочність володіння шляхтою маєтностями чи землями, ґрунтувалося на функціонуванні права давності. Так, якщо шляхтич, котрий отримав у власність чи володіння у результаті трансакції тут чи іншу маєтність і не пред’явив перед урядом (повітовим чи великокнязівським) відповідні документи, тобто не здійснив запис до канцелярських чи повітових судових книг протягом 10 років, то втрачав юридичні підстави на володіння нею. Якщо у власність чи володіння отримав маєтність неповнолітній шляхтич, то початок дії права давності відраховувався від часу його повноліття (для чоловіків з 18 років, для жінок – 15). Право давності не розповсюджувалось також на шляхту, яка перебувала за межами ВКЛ, а початок дії такої норми відраховувався від часу її повернення на батьківщину (арт. 18, Розд. І).
Не менш вагоме значення для ринку нерухомості мало положення, за яким землі, надані шляхті за часів Казимира Ягеллончика, проте не підтверджені за часів правління його наступника Олександра Ягеллончика, все ж визнавалися власністю того чи іншого шляхтича (арт. 19, Розд. І). У цьому випадку яскраво ілюструється широко декларований литовськими володарями постулат „старини не рухаємо, новин не вводимо”, яким гарантувалася непорушність всіх старих „добрих” порядків, у тому числі й один з базових у ВКЛ – право власності чи володіння на землю.
Як показувала практика, дозволи великого князя чи його представників на місцях радше слугували постфактумом здійснення трансакцій шляхтою й лише затверджували факт зміни власника маєтності. У джерелах відклалися й відповідні документи, якими на юридичному рівні закріплювалися угоди купівлі-продажу, оренди, застави, обміну, дару тощо. Це або листи-дозволи на здійснення операції з нерухомістю („консенси”), або листи-підтвердження („потвержене”). Що важливо, такі листи набували правомочності, коли великий князь підписував їх, перебуваючи виключно на території ВКЛ. Виключення поширювалося лише на документи, якими надавався дозвіл на купівлю-продаж маєтності чи землі. Документи, які засвідчували пожалування чи підтвердження маєтності вічним правом, мали видаватися спільним рішенням великого князя і панами радою лише під час роботи Вального сейму (арт. 25, Розд. І).
Таким чином, низкою артикулів І ЛС у ВКЛ регулювався ринок землі та визначалися правові норми перерозподілу шляхетських земельних володінь. Відзначимо, що розглянуті вище положення І ЛС, а також більшість артикулів, якими регулювалися практично усі сфери функціонування державного організму ВКЛ, стали результатом кодифікації як звичаєвих, так і правових норм, які широко застосовувались у юридичній практиці ВКЛ задовго до створення І ЛС[9].
Як зазначено вище, І ЛС низкою артикулів регулював норми, за якими визначалися правила укладання трансакційних угод. Їх практичне застосування яскраво ілюструється конкретними договорами купівлі-продажу, застави, дару або запису, оренди та обміну.
Угоди (контракти) купівлі продажу шляхти ВКЛ стали особливо поширеними у середині XVI ст. Цьому сприяла позитивна економічна кон’юнктура, що склалася як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Литовсько шляхта (власне литовська, а також українська й білоруська) після запровадження І ЛС отримала певні можливості для розширення своїх володінь не лише за рахунок великокнязівських пожалувань, а й за рахунок купівель, хоча й обмежених третиною від загальної величини маєтності. Причому придбані таким чином землі (купівлі) відразу отримували статус приватної власності шляхти.
У результаті здійсненні купівлі віленським біскупом Яном у волинських шляхтичів Тихна й Олехна Гринковичів Козинських Ісаївського дворища, а також полів і сіножатей Хотенового, Ловчого та Грем’ячого у Кременецькому повіті за 60 кіп грошів був оформлений відповідний запис продажу, датований 8 квітням 1532 р. у Луцьку. Указані володіння перейшли братам Козинським у спадок від їхнього батька Гринка Мжачича Козинського, які той вислужив у великого князя Олександра Ягеллончика. Продавці передавали новому власнику разом з володіннями також і документи, які підтверджували їхнї права на указані землі (у даному разі – привілей Олександра Ягеллончика Гринку Мжачичу Козинському). Тихно й Олехно Козинські у диспозиційній частині договору записали умову (санкцію), згідно з якою ні самі вони, ні їхні нащадки чи родичі не будуть у майбутньому претендувати на продані землі. Важливою складовою запису продажу мали бути притиснуті печатки свідків, які були присутніми безпосередньо під час оформлення угоди. Свідками мали бути авторитетні у регіоні шляхтичі. Договір купівлі-продажу Козинських з віленським біскупом Яном своїми печатками засвідчили князі Василь Федорович Четвертинський і Юрій Михайлович Сокольський, пани Боговитин Петрович Шумбарський і Богдан Костюшкович Ставицький, котрий був луцьким намісником, уповноважений князем Федором Михайловичем Чорторийським[10]. Наступного року віленський біскуп Ян дещо укрупнив свої володіння на Кременеччині. Про це свідчить запис продажу від 20 березня 1533 р. кременецького шляхтича Івашка Сенкевича Денисковича віленському біскупу на вислужені ним у великого князя Олександра Ягеллончика селище Демківці і двірець Верх Вілії неподалік Кременця за 230 кіп грошів. І. Денискович як і попередній продавець земель віленському біскупу зобов’язувався не претендувати на продані володіння, а також гарантував „оказывати и заводити и при его м(и)л(о)сти у праве моцно стояти и очищати, как скоро его м(и)л(о)сть мне через листъ свой росказати рачил под виною его ж м(и)л(о)сти тремасты копами грошей” та представляв усі документи на свої володіння: „а которыи листы и потвержене гос(пода)рей королей ихъ м(и)л(о)сти на  тыи селища єсми мел, ям тыи листы всии потверженя ихъ м(и)л(о)сти єго м(и)л(о)сти кн(я)зю Яну в руки дал, а тыи пенязи двесте копъ и тридцат копъ грошей зуполна у его м(и)л(о)сти взялъ[11]. Свідками укладання контракту стали князі Іван та Федір Михайловичі Вишневецькі, Кузьма Іванович Заславський, єйшицький державця, а також пан Боговитин Петрович Шумбарський, котрий одночасно обіймав уряди кременецького судді, городничого та мостовничого[12].
У 1542 р. литовські шляхтичі Брожин, Мартин та Урбан Станіславовичі Борбенаєвичі разом зі своєю матір’ю продали свої сіножаті Петру Станкевичу Гуделю, ключнику князя Миколи Радзивіла й підберезького плебана, за 310 кіп грошів литовських. У документі була також визначена „зарука” (своєрідна компенсація за недотримання або порушення умов укладеного договору[13]) на господаря у розмірі 12 рублів грошів. Даний контракт купівлі-продажу був укладений 3 серпня у Підбереззі й скріплений трьома печатками[14]. Подібна форма запису продажу маєтності зберігалася і напередодні введення в дію другої редакції Статута. Так, 20 квітня 1562 р. Господарський маршалок князь Олександр Андрійович Сангушкович Кошерський оформив у Вільнюсі запис продажу Річицького маєтку шляхтичу Матису Савицькому за 4000 кіп грошів литовських[15]. Якщо у попередніх прикладах у змісті договорів купівлі-продажу ми не знаходимо вказівок про відчуження третини маєтностей їх власників (вочевидь, це малося на увазі як певна аксіома), то кн. О. Сангушкович Кошерський вважав за необхідне у своєму записі вказати на те, що „вынявши з третее части всихъ именей моихъ отчизных, одно именье мое Речицу, лежачое на Полесьи межи волостьми Ратечскими и Ковелскими Хотяшева, продал есми тое именье свое Речицкое пану Матысу Савицькому”[16]. Із цього запису видно, що Річицький маєток не перевищував теретю частину від усіх володінь князя.
Цікаву інформацію про особливості перерозподілу земельного ринку надають привілеї та підтвердні листи литовських володарів. Так, 27 вересня 1538 р. у Кракові господарський боярин Івану Леонович отримав підтвердний лист від Сигізмунда І Старого на свою вислугу і купівлю. Купівля у листі означена наступним чином: „кгардиянъ кляштора панны Марии у Вильни князь Юрий зъ дозволеньемъ всее братьи свое тамошнее продали ему два человеки отчизныхъ того кляштора панны Марии на ймя Мартина Неверовича а Юхна Дацевича зъ братьею, и з детми ихъ, и со всими полми, сеножатми, дубровами, з водами и службами тыхъ людей, з данми грошовыми и медовыми и иншими всякими пожитки, которыи от давныхъ часовъ з оныхъ людей бывали и со всимъ с тымъ, якъ ся тыи люди здавна в собе мають за сорок копъ грошей литовскихъ вечно[17]. Великий князь своїм рішенням наказував Івану Леоновичу „держати и вживати водле купли свое и листов купчихъ на вечные часы, а с тою выслугою, которую на князи Матфеи выслужил, маетъ онъ князю Матфею служити до его живота, а по животе князя Матфеевомъ воленъ он самъ и его потомки з оными двема человеки кому хотят служити водле листу его, который онъ на то в себе маеть. И на то дали есмо ему сесъ нашъ листъ, до которого и печать нашу казали приложити[18].
Із таких листів можна також почерпнути інформацію про обіг тих чи інших володінь. Зокрема, у диспозиційній частині привілею польського короля і великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа від 12 листопада 1557 р. раконтишському наміснику Дмитру Ігнатовичу на будинок у Вільнюсі вічним правом згадується попереднє надання цього будинку Сигізмундом І Старим пану Богдану Скипорову, котрий невдовзі продав цей двір предку Дмитра Войтеху Павловичу Влошку (“…ино ач колвек тот продок его Войтех Павлович Влошко сам доброволне под право местское был поддался и почал был к нему через который час послушенство чынити…”[19]). Дмитро Ігнатович виклопотав у Сигізмунда ІІ Августа підтвердний лист на указану маєтність. Господар задовольнив прохання шляхтича наступним чином: “тот дом его в месте Виленском лежачий за рекою Вилнею против пляцу пани Войтеховое Носиловское от права местского и всяких поплатков капщизны, повинностей и послушенства к нему належачого и от стояня в нем господою кождого гостя и дворан наших вызволили есмо, и сим нашим листом вызволяем и подтвержаем то ему самому, его жоне, детем и их потомком вечне и навеки непорушно…”[20]. Як бачимо, перш ніж указаний будинок у Вільнюсі потрапив у власність до Дмитра Ігнатовича, він змінив двох власників.
Не менш поширеними документами, які засвідчували стан ринку землі у ВКЛ, були дарчі угоди. Як правило, такі договори укладалися у колі кревних чи близьких родичів, а також між патронами й слугами. Так, дарчим записом від 13 листопада 1530 р. у Коріжичах шляхтич Сенко Гринкевич Гавсович подарував своєму патрону луцькому старості князю Федору Михайловичу Чорторийському третю частину купленого у свого брата Федка маєтку Тудорова. У договорі була обумовлена санкція („а я, Сенко Гавсович, и жона, и братя, и сестры, и ближнии мои не маем ся ни чим у тую тертюю част уступовати, и ни о то з их милостью правом правоват, ани з детьми их милости и вже никоторыми причинами того под их милостью того поискивати не маем”) та визначалася зарука у розмірі по сто кіп грошів на користь князя і замок Новгородок. Що цікаво, у цьому ж документі С. Гавсович зробив запис, згідно з яким заставляв князю Ф. Чорторийському дві третини маєтку Тудорова у сумі 80 кіп грошів до живота заставника[21]. Даний документ ілюструє поширений на той час приклад, яким чином шляхта оминала статутні положення про заборону відчуження всієї маєтності цілком. Численні приклади показують, що згідно з статутними артикулами шляхтичі ппродавали чи дарували третину маєтності, а дві третини або віддавали у заставу чи в оренду у по життєвий термін (до живота заставника або орендонадавача).
Із підтвердного листа Сигізмунда ІІ Августа від 24 грудня 1552 р. у Вільнюсі дізнаємося, що новгородський воєвода, маршалок дворний, підскарбій земський, староста Слонімський і Мстибоговський пан Іван Горностай подарував своїй дружині пані Марії Богданівні Заславській чотири двори „з дворы мурованными и деревеными по своемъ животе до ее живота на доживотное ее мешканье и к тому и иншии речи, и самъ то усты своими нам обявил и привилеем нашим господарскимъ то в нас ей потвердилъ. Далі І. Горностай, вбачивши вірність і цнотливість своєї дружини розпорядився наступним чином: „одно именье с тых именей своих купленное дал даровал и записал ей малжонце своей с тых чотырех дворцов своих один двор свой Солнининский з дворцомъ, Мустенянский з будованьемъ дворным и с пашнею дворною, и с челядю неволною, и с паробками и людми тяглыми, и со всими землями тых дворцов, и с озеры и со всим на все, яко его милость тот двор купил и што к нему прислужил от всих детей, сынов, дочок и от близких своих по своемъ животе вечно и навеки непорушно. Таким чином І. Горностай надавав прово дружині по його смерті вільно розпоряджатися подарованими дворами і до того ж „от инших близких своих ее заховываючи и в моц, и в поживанье, и в шафованье по своем животе тоей малжонце своей пускаючи[22].
Такий же прихований механізм переходу нерухомості у повному обсязі від одного власника до іншого прослідковується у двох трансакційних договорах між подружжям Пронських. Так, першим листом від 11 січня 1556 р. у Вільнюсі дружина житомирського старости князя Андрія Глібовича Пронського Ганна Миколаївна Сапєжанка записала своєму чоловіку вісім тисяч кіп грошів литовських заставним правом на двох частинах своїх „именей отчизныхъ и материстых. Того есть меновите именья подъ Браславлемъ Литовскимъ лежачые, замокъ и место, и кажно дворъ и место Задвичье, двор Лужъки, а в Литве дворъ Ятвезъско, двор Титовячы и двор Овновячы в Жомойти”. Мотивацією позики було те, що кн. А. Пронський зазнав значних збитків, причинених його маєтностям. У договорі також визначалася зарука у дві тисячі кіп грошів литовських[23]. Своїм другим листом, датованим як і попередній, Ганна Миколаївна Сапєжанка дарувала своєму чоловікові, посилаючись на відповідний артикул Статута, третю частину всіх своїх володінь[24]. Таким чином, Г. Сапєжанка спочатку записала дві частини борговим записом, а третю частину подарувала, в результаті чого відчужила всі свої володіння на користь кн. А. Пронського. У двох випадках княгиня зверталася з проханням до віленського воєводи пана Миколая Радивіла, щоб її договори були внесені до віленських замкових книг. Тим самим укладені угоди засвідчувалися публічно.
Згодом, 5 березням 1555 р. у Вільнюсі датується договір, згідно з яким Ганна Миколаївна Сапєжанка та її чоловік князь Андрій Глібович Пронський дурують дядьку Сапєжанки дворному маршалку князю Павлу Івановичу Сапєзі (в знак подяки за його опікунство над Сапєжанкою) і записують вічним правом „часть мою всю именя Понемоня и Кгедикголдишок, которая на мене, Ганну Михайловну, по небожчику пану Фридриху Ивановичу Сопезе, дядьку мему, прирожоным спадком пришла, якъ двор, такъ бояр, слугъ путных, людей тяглых месцких и их земль, так и челяди неволное, пашен, пол лесов, боров, бортей, дубров, пущъ, сеножатей, озер, лововъ звериных, пташих и бобровых гон, рекъ, ставовъ и всяких пожитков пеняжных, медовых, житных, дяколных и куничных[25]. Наведені вище приклади дарчих угод підтверджують положення про обіг шляхетських маєтностей шляхом дарування у колі родичів.
Широко практикувалося укладання шляхтою ВКЛ заставних та орендних договорів, меншого ж поширення набули угоди обміну. Як зазначалося вище, шляхом укладання заставних чи орендних контрактів шляхта могла приховувати свої наміри по відчуженню своїх володінь у повному обсязі. Утім, дані договори також надавали можливість шляхті вирішувати свої фінансові проблеми. Адже передаючи у заству чи в оренду свої маєтності шляхта отримувала готівку для свої нагальних потреб і тим самим не втрачала свої володіння, маючи можливість їх викупити у випадку застави, а у випадку оренди – припинити її. Так, наприклад, за умовами договору застави від 15 березня 1540 р. київський воєвода пан Андрій Якубович Немирович отримав 1600 кіп грошів литовських (досить солідна для того часу сума). Згідно з договором А. Немирович заставив 2/3 усіх своїх володінь, як отчизни, так і материзних, своєму сину Станіславу[26].
В орендних договорах чітко визначався термін оренди та її вартість. Наприклад, листом від 25 квітня 1563 р. луцький та острозький єпископ Марко Жоравницький повідомляв перед луцьким замковим урядом, що передає в оренду князю Івану Чорторийському Медківське дворище з виплатою щорічно по 5 кіп грошів литовських[27]. По кількох днях (27 квітня 1563 р.) князь і луцький та острозький єпископ уклали відповідний контракт[28], а через півтора місяці (19 червня 1563 р.) князь І. Чорторийський отримав від Сигізмунда ІІ Августа підтвердний лист, за яким йому та його нащадкам надавалося право на володіння церковним дворищем Медківським, отриманого в оренду від луцького й острозького єпископа Марка Жоравницького з щорічною виплатою по 5 кіп грошів литовських на користь соборної церкви Іоана Богослова у Луцьку[29].
Контракти обміну укладалися шляхтою здебільшого за потреби або концентрації своїх володінь у межах однієї господарсько-адміністративної одиниці, або у разі зміни місця проживання (наприклад внаслідок отримання уряду в іншій адміністративній одиниці). Так, договорм обміну від 17 листопада 1536 р. Федір Якович Вористський віддавав боярину маршалка Волинської землі свої села Лепесівку та Радошівку в обмін за маєток Біличі[30]. Згідно з контрактом від 12 квітня 1540 р. князь Дмитро Іванович Путятич обмінявся з паном Іваном Ілінічем селами “во Дрюцку на имя сєльцо Ильи Диринича, а Харкович”. Село Дириничі отримав І. Іллінич з усіма прилеглими землями, а князь Д. Путятич отримав село Харковичі “так жо со всем, какъ пан Ивашко дєржалъ…, а мєнили єсмо промєжи собою вечно нєпорушно при наших животех и по насъ будучимъ ближнимъ нашим и детємъ нашим нєнадобно того рушати…”[31].
Траплялися й випадки, коли в обміні маєтностей були зацікавлені представники правлячої династії у ВКЛ. Наприклад, 29 вересня 1544 р. королева Бона Сфорца ініціювала укладення угоди обміну з луцьким старостою князем Андрієм Михайловичем Сангушковичем Кошерським. Згідно з контрактом князь А. Сангушкович Кошерський (а також усі наступні луцькі старости) отримував у володіння Луцьке війтівство взамін за Мельницький маєток. Цим договором також визначалися умови відносин луцького старости з луцьким лентвійтом[32]. У 1565 р. ініціатором укладення договору обміну з Сигізмундом ІІ Августом став дорогицький зем’янин Матис Савицький Так, 23 травня 1565 р. була укладена угода обміну великог князя литовського з М. Савицьким, за якою ініціатор договору прохав у господара взяти до свого столу куплений у князя Олександра Андрійовича Сангушковича Кошерського за 400 кіп грошів литовських маєток Річицю у Володимирському повіті й надати взамін 60 волок землі в Упітській волості. Дане прохання М. Савицький мотивував тим, що він надалі не може володіти Річицею через постійні сутички річицьких підданих з сусідніми ковельськими. Великий князь зважив на аргументи дорогицького зем’янина й погодився на обмін, у результаті чого видав М. Савицькому відповідний трансакційний договір[33].
Вище аналізувався артикул (арт. 19, Розд. І), згідно з яким за шляхтою визнавалося право на володіння маєтностями, якщо їхній власник мав відповідні надавчі або підтвердні листи Казимира Ягеллончика або його нащадків. Саме дана норма широко функціонувала у сфері ринку землі шляхти ВКЛ, що підтверджується низкою документів. Так, книги записів Литовської метрики здебільшого й зберігають інформацію про великокнязівські надання чи підтвердження. Механізм укладання трансакційних договорів набував щодалі більшої досконалості, тому з часом оформився стандарт формуляра відповідних договорів купівлі-продажу, дару, оренди, застави, обміну й запису[34]. Процес отримання великокнязівського підтвердження на володіння тієї чи іншої маєтності шляхтою ВКЛ мав кілька складових. Спершу шляхтичі укладали відповідний трансакційний договір, потім вони його оприлюднювали: записували або у замкові книги (у вказаний період по різним регіонам ВКЛ вони зберіглися нерівномірно й часто через незадовільне збереження носять фрагментарні дані про реальний стан їх джерельного наповнення), або до книг Литовської метрики. Таким чином, теоретично документи угоди мали зберігатися у двох контрагентів (набувача і збувала землі), а також переписана копія впису до замкових книг чи до книг Литовської метрки. За потреби власник маєтності міг отримати ще одну копію угоди – т. зв. випис[35]. Після цього власник маєтності клопотав перед великим князем з проханням, щоб той видав йому підтвердний лист на володіння. Саме така процедура забезпечувала шляхтичу правомочність його дій щодо оформлення документів на володіння його нерухомістю, а підтвердні листи великих князів литовських слугували відповідним гарантом у разі можливих судових процедур, порушених проти землевласника. Тому шляхта ВКЛ намагалася якнайшвидше отримати такі підтвердні листи. Так, підтвердні листи на свої купівлі отримали від Сигізмунда І Старого кн. Костянтин Іванович Острозький (1529.02.17. – Вільнюс)[36], Дашко Васильович (1532.12.10. – Краків)[37], волинський зем’янин Василь Юрійович (1533.04.06. – Краків)[38], кн. Федір Андрійович Сангушкович (1533.08.12. – Вільнюс)[39], (1533.09.10. – Вільнюс)[40], кн. Ян, біскуп віленський (1533.10.10. – Вільнюс)[41], (1534.09.22. – Вільнюс)[42], господарський дворянин Томко Сачкович (1536.01.02. – Вільнюс)[43], кн. Василь Михайлович Сангушкович (1536.05.20. – Вільнюс)[44]; на застави кн. Ілля Костянтинович Острозький (1535.04.07. – Вільнюс)[45]; на записи, або дарчі договори кн. Ян, біскуп віленський (1531.03.06. – Краків)[46], (1533.10.08. – Вільнюс)[47], волинські зем’янини Яцько Яцькович Скленський (1532.03.16. – Краків)[48] та Олехно Богданович Княгининський (1533.03.01. – Краків)[49], кн. Федір Михайлович Чорторийський (1534.03.01. – Вільнюс)[50], вінницький зем’янин Грицько Олексійович (1536.03.12. – Вільнюс)[51]. Такі ж приклади можна наводити й у період правління інших литовських правителів[52]. А наведений фрагмент підтверджень Сигізмунда І Старого лише за 1529–1536 рр. дає чітке уявлення про масштаби операцій із шляхетською нерухомістю й відповідно про стан ринку землі у ВКЛ.
У додатках подаються типові зразки оформлення угод купівлі-продажу, дару, обміну та підтвердний лис на купівлю. До наукового обігу документи уводяться вперше. Публікація документів здійснюється згідно з дипломатично-критичним методом та у відповідності із запропонованими В. Німчуком „Правилами видання пам’яток, писаних українською мовою та церковнослов’янською української редакції” (К., 1995) із деякими змінами.

Додатки:

Документ №1

Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie. – DzX. Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych (Tak zwana Metryka Litewska). – Sygn. 4789. – K. 1.

1532. Квітень 8. Луцьк.
Запис продажу Тихна і Олехна Гринковичів Козинських віленському біскупу Яну з князів литовських на дворище Ісаївське, поля із сіножатями Хтенове, Ловче, Грем’яче у кременецькому повіті у сумі 60 кіп грошів литовських.

U Тихно а Jлtхно Гринковичи Козинскии зъ жонами и з дhтми н(а)ш(и)ми, вызнаваєм симъ н(а)шимъ листомъ кождомY доброму, хто на нtго посмотрhт або | чтучи єго Yслышит нинtшнимъ и на потом бYдYчимъ, комY бYдtть потрtб того вhдати. Што ж котороє дворищt Исаєвскоє, а к томY полu | и сtножати на имu Хотtново а Ловчtt, а Гримuчtє в Крtмuнtцкомъ повhтt jт(е)ць нашь нtбожчик Гринко Мжачич Козинский выслужил на корист слав|ноє памuти Алtксандрh королh tго м(и)л(о)сти. Мы тоє дворищt и полu и сtножати, к тому и два ч(е)л(о)в(е)ки наши jтчизныи на имu ПархYна Ивано|вича а Мацка Дtмковича из зtмлtю ихъ на долгость и на широкость со всимъ, как сu в собh тоє дворищt, полu и сtножати и тыи люди | зъ зtмлuми своими  мають з роботами, з доходы и поплатами всhми, которыи з нихъ идут, продати кн(я)зю Uну tго м(и)л(о)сти с кн(я)жать | литовскихъ з Божtє м(и)л(о)сти бискупY вилtнскомY за шtстьдtсuть копъ грошtй широкоt личбы литовскоє монtты єго м(и)л(о)сти самомY | и потомкомъ єго м(и)л(о)сти вhчно и навtки нtпорушно. Волtнь tго м(и)л(о)сть и справtдливыи наслtдки єго м(и)л(о)сти то собh розширити, при|бавити, людми hсадити, мtнuти, даровати и ку своєму вжиточномY и лhпшому jбtрнути, как налtпtй tго м(и)л(о)сть розумtючи. До чо|го жъ вжо мы дtти и близкии наши ничого нt мають мtти и который привилtй кор(о)лu tго м(и)л(о)сти на tсмо в сtбt мhли, тотъ | tсмо tго м(и)л(о)сти в рYки дали, а тыи пhнuзи шtстьдtсuть копъ грошtй зYполна Y tго м(и)л(о)сти взuли.
А при томъ были и тому добрt звhдо|ми кн(я)зь Василtй Фtдоровичь Чtтвtртtньский а пан Б(о)говитин Пtтровичь Шумъбарский, а кн(я)зь Юрtй Михайловичь Соколский, а пан | Богдан Костюшкович Ставtцкий, на тот час бYдYчи намhстникомъ луцкимъ jт кн(я)зu Фtдора Михайловича Чорторыйского. |
Zкож ихъ м(и)л(о)сть длu лhпшого свtдомъz и твtрдости на жаданє нашt и пtчати свои вtсполок и з нашими пtчатми къ сtмY | нашому листу приложили.
Писан в ЛуцкY, м(е)с(я)ца апрtл(я) 8 дtнь, лhта Божєго | нарожtнz 1532, инъдикъта 5.

Документ №2

Российская национальная библиотека (Санкт-Петербург). Отдел рукописей. – Ф. 293 (Западно-Русские акты). – Оп. 1. – Ед. хр. 43. – Л. 12.

1530. Листопад 13. – Коріжичі.
Дарчий запис Семена Гринкевича Гавсовича князю Федору Михайловичу Чорторийському на третю частину купленого у брата Федора Гринкевича Гавсовича маєтку Тодорова.

Z, Сtнко Гринкtвич Гавъсович, вызнаваю самъ на сtбt симъ моимъ листом, | кождомY добромY ны(н)(t)шнимъ и на потом бYдYчимъ, хто на нtг(о) по|смотрит або чтучи tго Yслышит, и кому бYдtт потрtб(а) тог(о) вtдати, | моимъ ближчимъ, иж которYю часть jтдhлtнYю кYпилъ єсми | Y брата своtг(о), Y Фtдка Гринкtвича Гавсовича, воймhни н(а)ш(о)мъ Тудоровt, | котораu была в заставt Yв Олtхна Мишковича Y тридцати копах | грошtй съ ч(t)л(о)в(t)комъ jтчизнымъ на ймu Jлисhцtмъ Даниловичим, | єго жоною из ихъ дtтми jбtль вhчно и нtпорYшно, никомY нt | вhнноt за шtстьдtсuт коп грошtй зъ jгороды, и с сtлищи, з наво|зы, с полми, и з гаи, и с сtножатми, и с промhжки, з рtкою, рYча[tм], | и з млиномъ, и з мYтвищtмъ, и с попасы, и зъ кгороды, jвоща[ми] | и зо всhмъ с тымъ, как сu тоє в собh з вhкY маtт. А так z, Сtнко Гринкtвич, | видuчи єсми кY собh вtликYю ласку и добродhйство кн(я)зu Фtдора tго м(и)л(о)сти | Михайловича Чорторыског(о), старосты лYцког(о), а бYдучи ни чимъ нt припYжt|ный тую трtтюю часть имhньz Тудорова, которYю єсми купилъ | Y брата моtг(о) Фtдка, даю, дарYю и записYю вhчнt и нtпорYшнt кн(я)зю ФtдорY | єго м(и)л(о)сти | МихайловичY ЧорторыскомY, старости луцкомY, и tг(о) м(и)л(о)сти кнu|гини и их м(и)л(о)сти дhтtмъ и потомкоми зо всhмъ с тымъ вtрхY писаными, | zко Y брата своtго єсми купил. Мают их м(и)л(о)сть тую трtтюю часть, которYю | z Y брата своtг(о) кYпил, дtржати и вживати вhчно и на вhки вhч(но). | Маєт волны их м(и)л(о)сть тYю трtтюю часть продати, и jтдати, и промtuти, и росширити, и ку своtмY лhпшомY пожиточному jбtрнути, | а z, Сtнко Гавсович, и жона, и братz, и сtстры, и ближнии мои нt маtм сu | ни чимъ Y тYю трtтюю част Yступовати, и ни j то зъ их м(и)л(ост)ю пра|вом правовати, а ни з дhтми их м(и)л(ости), и вжt никоторыми причинами | тог(о) под их м(и)л(ост)ю того поискYвати нt маєм. А єсли бых z, Сtнко, або жо|на, або братz, або сtстры, и которыи ближнии мои хотhли сu Y тYю трt|тюю часть Yступовати и тог(о) поискYвати, тогды нt позываючи || [Лист 1 об.] прtд жадноє право, пtрвhи маtмъ их м(и)л(ости) заплатити стY коп грошtй то[…] | мовити, а вины на замок г(о)с(по)д(а)ръский Новгородок сто коп грошtй заплатити, | а их м(и)л(о)сть прtд сu тYю трtтюю част на вhчность дtржати, а tго трtба была | мнh пhнuзtй, Сtнку ГавсовичY,  z заставил, tсми тYю двh части, кото|рYю tсми купил Y брата моtг(о) Фtдка в ТYдоровh кн(я)зю ФtдорY tг(о) м(и)л(ости) | Михайловичу ЧорторыйскомY, старостt лYцкомY tго м(и)л(о)сти, кн(я)г(и)ни | и их м(и)л(о)сти дtтtмъ восмидtсuт копах грошtй монhты и личбы | Вtликог(о) кн(я)зьства Литовског(о) по дtсuти пhнuзtй Y грош зо всhмъ, | zк сu тыи двh части в собh мают и zко z Y брата моtг(о) купилъ, нt j|ставуючи на сtбt ничог(о), zкъ вышtй в симъ моєм листt вы|писано. Мают их м(и)л(о)сть тыи двh части, вhрхY писаныє, дtржат(и) | и вжывати в той сYмt пhнuзtй восмидtсuт копах грошtй до живо|та tго, а z, Сtнко, до живота моtг(о) нt мают их м(и)л(о)сти тых двох частtхъ | выкYповати, єсли бы по моtмъ животt братz або сtстры | и ближнии мои хотhли за тыи двh части пhнuзи, вtрхY писа|ныt, jтложити, тогды што tго м(и)л(ость) и дhти tго м(и)л(о)сти на тоє | имhнt наложат, выкупYючи з долгов люди, зtмли и сtножати, што | єщt jттtц н(а)шъ и матка, и брат мой позаставлuли и што тtж | tго м(и)л(ость) наложит в бYдованt и в сtло, и на ставы, и роспаши | и людми jсадит, тогды пtрвhй мают их м(и)л(о)сти тот вtс на|клад jтложити, тую вtрхY писанYю сYму пhнuзtй jсмъ|дtсuт коп грошtй литовскоt личбы, мают их м(и)л(о)сти jтдати, | а тыи двh части ку своим рYкамъ взuти, а котороt збожє tг(о) м(и)л(ость) | […][53] | тых двох частtй, мают тоє своє збожє с той зtмли за[брати] | и кY своим рYкам взuти, а зtмлю zловYю подати, и збожє поста|новtноє зъ jноє зtмлh мают их м(и)л(ость) взuти.
А при том были к то|мY добрt свhдоми: митрополит Киtвский и Галицкий и сtz РYси | Макарtй tго м(и)л(ость), а пан Богдан Мартинович Хрtбтович, а | кнuз Василtй Иванович Крошинский, а пан Юрtй Фtдорович Хрtбтович, а | пан Сtмtн Кмита, намhсник новгородский, а пан Иван Харитоновичъ || [Лист 2] […][54] тымъ панам, вtрхY писаныt, | и их м(и)л(о)сти пtчати. И их м(и)л(ость) на моє чоломбитє вчинили и пt|чати свои приложили к сtму моtмY листу и z, Сtнко Гринкович | Гавсович, и свою пtчат приложил tсми к сtму моtму листу. |
Писан Y Корhжичох, под лtт(о) Бож(его) нарож(еня) 1530, | м(е)с(я)ца ноzбрu 13 дtн, индикта 11.

Документ №3

Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie. – DzX. Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych (Tak zwana Metryka Litewska).– Sygn. 4805. – K. 1.

1544. Вересень 29. Брест.
Запис угоди обміну королеви Бони луцькому старості князю Андрію Михайловичу Кошерському і всім майбутнім луцьким старостам на Луцьке війтівство з усіма прибутками заміною за Хмельницький маєток.

Бона, Божю м(и)л(о)стью королtваz полскаu, вtликаu кн(я)г(и)нu лит|(ов)скаu, рускаu, прYскаu, жомоитскаu, мазовtцка и иных

Jзнаймуємъ тымъ нашимъ листомъ, котороє войтовство лYцкоє купили єсмо в дочок войта лYцкого Zна, а такъ мы змовY | вчинили съ старостою лYцкимъ, маршалкомъ королu єго м(и)л(о)сти кн(я)зtмъ Андрhєм Михайловичtм Сtнкгушковича Кошtрскимъ, который имtн|z волости Мtлницкоє БрYховичи, Козлиничи и jстатокъ головбъ з давных часов тuгнули кY Мtлници, ино кды вtликий кнuзь | Швитригайло jтдалъ былъ МtлницY стрtлцY своємY ЗYбу, тогды тыи имtнz зостали при замкY королu єго м(и)л(о)сти ЛYцку, а так | тоє имtнє Мtлница пришла в руки наши, гдt ж єсми замок заробити казали. Ино мы тыи имhнz взuли фримарком и привtрнYли | к замкY н(а)шомY Мtлници. А старостt лyцкомY и єго потомком старостам лYцким против тых имtнtй дали єсмо войтовство | луцкоє зов сими доходы к войтовствY прислYхаючими, тоєст три домы войтовских, двh лазни, помtрноє з мtдY прhсного, из збожz zтка | и к тому плат з лазtн мtщанских, которыи в домtх своих мtщанt мают, а вино горhлоє, а колuда и вtликоноцкоє вины малыи и вtликии, а | домъ, гдt Кграбинский мtшкал, которыи доходы староста луцкий тtпtрtшний и потом будyчии мают на сtбt брати, с которых доходов в кож|дый гjд шло нам плату сто и тридцат копъ грошtй, нижли кн(я)зь, староста луцкий и потомки єго, нt мают лантвойта jбирати и встановлuти, | лtч бурмистровt и рuдцы и всt посполство мают собh лантвойта jбирати и кого jни jбtрут, того ємY принuти и нам дати знати то, | гды з волtю нашою jного лантвойта им мhти, а кн(я)зь староста нt маєт мtщан правом замковым судити, алt лантвойт з бурмистры и рuдцы мают мtщан сYдити правом их малбарским длu того, ижбы подданым нашим jт старосты jбтuжtнz нt было.
И на | то єсмо ємY дали сtс нашъ листъ з нашою пtчатью.
П(и)санв Бtрtстьи, пjд лhт(о) Бож(его) нарож(еня) 1544, м(е)с(я)ца сtнт(ября) 29 днu, | индикта 3.
Bona regma |
Иванъ Шимкович.

Документ №4
Dz. X. Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych (Tak zwana Metryka Litewska). – Sygn. 4786. – К. 1.
1536. Травень 20. Вільнюс.
Підтвердження Сигізмунда I Старого князю Василю Михайловичу Сангушку на купівлю половину маєтку Туличова у Володимирському повіті на вічність.

Жикгимjнт Божю м(и)л(о)стью корол полский, вєликий кн(я)зь ли(то)вский, | рyский, пруский, жомоитский, мазовєцкий и иныхъ |

Чинимъ знамεнито симъ нашиъ листомъ, хто на нεго посмотрить, або чтучи єго yслышить, нынεшнимъ и потомъ будучимъ, кому бyдεть потрεбъ того вεдати. Билъ намъ чоломъ кн(я)зь Василєй Михайловичъ Санъкгушко|вича Ковεльский j томъ, штjж продалъ εму имεньε, выслугy свою, y повεтε Володимεрьскомъ половицу Туличова кн(я)зь Пєтръ Михайловичъ Jстрожεцкий, за чотыриста копъ грошεй монєты Вєликого кн(я)зства Лито|въского на вεчность, котороє jнъ выслужилъ на братε нашомъ, славноє памεтε Алεксандрε, короли єго м(и)л(о)сти, з дворомъ своимъ, и с польми пашными того двора, и сεножатми, з людьми со въсими ихъ подачъками и ро|ботами, и со всимъ с тымъ, zкъ jнъ самъ к рукамъ своимъ тоε имεньє дεржалъ и zкъ сu то съ стародавна в собε мεло, которого жъ имεньz jнъ самъ з жоною, и з дεтьми, и с потомъки, и з ближними своими вεчнε сu | вырεкъ, ижь вжо нεмають в то ничим сu yступати и никоторыми причинами того подъ кн(я)зємъ Васильεмъ поискивати, и листъ свой на паръкгамεнε писаный подъ пεчатью своεю и подъ свεдомомъ и пεчатьми | з людεй добрыхъ єму далъ, и тεжъ привилεй нашъ за чимъ кн(я)зь Пεтръ тоє имεньε дεржалъ и листъ брата нашого Алεксандра, королu єго м(и)л(о)сти, єму жъ jтдалъ, гдε ж кн(я)зь Василεй тотъ листъ єго продажный и привилεй наш | и листъ королu Алεксандровъ пεрεд нами покладалъ. Ино на привильи нашомъ jписано, ижъ єсмо за εго к намъ вεръную службу половицу того имεньz Туличова, которyю дεржалъ Фεдько Тyличовъский водлε да|нины брата нашого Алεксандра, королu єго м(и)л(о)сти, кн(я)зю Пεтру и єго жонε, и дεтεмъ и напотомъ будучимъ ихъ счадкомъ з людьми и со всими ихъ зεмлuми пашными и бортными, съ сεножатьми, з лεсы, боры, и з да|ньми грошовыми, и мεдовыми, бобровыми, куничными, с озεры, з рεками и рεчъками, съ ставы и зъ ставищи, з млыны и ихъ вымεлками, и со всими ихъ зεмлuми  и пожитъки, zк сu тоε имεньє съ стародавна | y границахъ своихъ мεло навεчность потверъдили. А к тому на листε брата нашого, королu Алεксандра, и тεжъ на томъ жε привильи нашомъ выписано, ижь зεмuнинъ володимирьский Тирика хотεлъ | половину того имεньz Туличова бεз дозволεньz брата нашого на вεчность продати. И єго м(и)л(о)сть тую половину кн(я)зю Пεтру дозволилъ в оного зεмuнина по близкости купити. А тому Тирику приказалъ, | абы jноє половины никому иному мимо кн(я)зu Пεтра нεпродавалъ. Ино дεй кн(я)зь Пεтръ тоєва право своє єму спустилъ. И билъ намъ чоломъ кн(я)зь Василεй Ковεльский, абыхмо при той купли єго заставили и листом | нашимъ на вεчность то єму потвεръдили, j чомъ жо и пановε рада н(а)ша Вεликого кн(я)зства насъ за нимъ жεдали. А такъ мы привильz нашого кн(я)зю Пεтрy даного и листу королu єго м(и)л(о)сти Алεксандрова и тεж | листу εго купъчого jглεдавъши, з ласки нашоє на чоломъ битьє εго то вчинили на то дали єму сεсь нашъ листъ и тyю куплю єго потвεръжаємъ нашимъ листомъ вεчно єму и εго кн(е)гини, и ихъ дεтεмъ | и  напотомъ будучимъ ихъ счадкомъ, маεть jнъ тyю половинy имεньz Туличова, выслугу кн(я)зu Пεтрову, з людми и со всими ихъ и со всими ихъ зεмлuми пашными и бортными, и з сεножатьми, з лεсы, боры, и з даньми | грошовыми, и мεдовыми, бобровыми, и куничными, и с озεры, з рεками и рεчъками, съ ставы и ставищи, з млыны и ихъ вымεлъки, и со всими ихъ зεмлuми  и подачками, и со всимъ с тым, | zк сu тоє имεнεи съ стародавна y границахъ своихъ маεть, водлε данины Алεксанъдра, королu єго м(и)л(о)сти, и потвεръжεньz нашого, zк кн(я)зю Пεтрy на твεрдостuхъ єго было то jписано. А што сu | дотычεтъ дрyгоε половицы того имεньz Тyличова, єстли кн(я)зь Василεй тую половинy в оного зεмuнина Тирика або въ εго потомъковъ купитъ, тогды маεтъ такεж дεржати то навεч|ныε часы, а тот Тирикъ або εго потомъки мимо кн(я)зu Василu Ковεлского нεмают того никому продавати, и волεнъ jнъ тамъ собε роъширити, прибавити и къ своєму лεпъшому а вжи|точъному jбεрнути, zкъ самъ налεпεй розумεючи.
А на твεрдость того и пεчат(ь) нашу казали єсмо привεсити къ сεму нашому листy.
Писан y Вилни под лεть Бjжεго нарожεнz тисuча пuтсот тридцать | шостого року, м(е)с(я)ца маz двадцатого днu, инъдикта дεвuтогj |
Михайло писар.


Див.: Блануца А.В. Ринок землі у Великому князівстві Литовському в 1529–1566 рр.: джерелознавчі, правові та соціально-економічні аспекти // Український історичний журнал. – 2010. – №1. – С. 52–65.

Блануца Андрій


[1] Про джерела шляхетського землеволодіння у Великому князівстві Литовському див: Блануца А.В. Шляхетське землеволодіння у Великому князівстві Литовському: джерела дослідження // Український історичний журнал. – 2009. – №2. – С. 194–207; Не вдаючись до детального аналізу історіографії питання, звернемо лише увагу на останню роботу, повязану із запропонованою тематикою: Topolska М.В. Przemiany zachodnioeuropejskiego pogranicza kulturowego pomiędzy Bugiem a Dźwiną i Dnieprem (polsko-litewsko-bialorusko-ukraińskie losy od XV do początku XX wieku)/ - Zielona Gόra, 2009. – S. 47–74.
[2] Pirmasis Lietuvos Statutas: Tekstai senąja balt., lot. Ir senąja lenkų k. / VU, Lietuvos MA Lietuvos istorijos inst. – V.: Mintis, 1991. – T. 2, d. 1. – 428 p.
[3] Детально див.: Князі Масальські: документи і матеріали XVI ст. Вип. 1 / Підготовка до друку й авторський текст А. Блануци, Д. Ващука. – К.: Пульсари, 2007. – С. 116.
[4]Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 227. (1533–1535): 8-oji Teismų bylų knyga / I. Valikonytė, S. Lazutka. – Vilnius, Vilniaus universiteto leidykla, 1999 (далі – LM. 227). – Р. 165.
[5] LM. 227. – Р. 165.
[6] LM. 227. – Р. 165.
[7] Ibidem. – Р. 131.
[8] Про функціонування інституту „третини” у ВКЛ див.: Bardach J. Trzeciznaczęść swobodna w litewskim prawie majątkowym XVXVI wieku // O dawnej i niedawnej Litwie. – Poznań, 1988. – S. 120–139; Блануца А. Норма про trzeciznu в Першому Литовському Статуті та її рецепція до кінця XVI століття // Pirmasis Lietuvos Statutas: straipsnių rinkinys / sudarė Irena Valikonytė ir Lirija Steponavičienė. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2005. – Р. 99–106, reziumė lietuvių k.
[9] Див., як приклад, практичне застосування норм щодо регулювання ринку землі у ВКЛ до І ЛС в одній із робіт автора: Блануца А. Трансакційні угоди шляхти Великого князівства Литовського у достатутовий період // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету. Історичні науки. – Т. 19. На пошану акад. В.А. Смолія. – Кам’янець-Подільський. – 2009 / У друці.
[10] Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie (далі – АGAD). – DzX. Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych (Tak zwana Metryka Litewska). – Sygn. 4789. – K. 1.
[11] Ibidem. – Sygn. 4790. – K. 1.
[12] Ibidem.
[13] Про інститут заруки див.: Блануца А. Матеріали до реєстру земельних контрактів волинської шляхти (друга половина XVI ст.). – К., 2005. – С. 22; Kulisiewicz W. Zaruka w praktyce administracyjnej Wielkiego Księstwa Litewskiego w XVXVII w. // Czasopismo prawno-historyczne. – 1985. – T. XXXVII. – Z. 2. – S. 123137; Kulisiewicz W. Zaruka (vadium) w prawie litewskim XVXVII wieku. – Warszawa, 1993.
[14] Lietuvos mokslu akademijos biblioteka. Rankraščių skyrius. – F. 6-190. – Аpyr. 1.
[15] АGAD.DzX. Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych (Tak zwana Metryka Litewska). – Sygn. 4806. – K. 1.
[16] Ibidem.
[17] Lietuvos mokslu akademijos biblioteka. Rankraščių skyrius. – F. 6-166. – Аpyr. 1.
[18] Ibidem.
[19] Lietuvos nacionaline Martyno Mażvydo biblioteka. Retų knygų ir Rankraščių skyrius. – F. 93-1. – Apyr. 73.
[20] Ibidem. – Apyr. 73 v.
[21] Российская национальная библиотека (Санкт-Петербург). Отдел рукописей. – Ф. 293 (Западно-Русские акты). – Оп. 1. – Ед. хр. 43. – Л. 1.
[22] Lietuvos mokslu akademijos biblioteka. Rankraščių skyrius. – F. 4-10. – Аpyr. 1.
[23] Ibidem. – F 2-48. – Apyr. 1.
[24] Ibidem. – F 2-49. – Apyr. 1.
[25] Ibidem. – F. 2-47. – Apyr. 1.
[26] Vilniaus universiteto bibliotekos. Rankraščių skyrius. – F 72-1820. – Apyr. 1.
[27] Российская национальная библиотека (Санкт-Петербург). Отдел рукописей. – Ф. 293 (Западно-Русские акты). – Оп. 1. – Ед. хр. 176. – Л. 1–2.
[28] Там же. – Ед. хр. 177. – Л. 1.
[29] Там же. – Ед. хр. 178. – Л. 1.
[30] Там же. – Ед. хр. 115. – Л. 1.
[31] AGAD. – Archiwum Radziwiłłów. – Dział 1 (Archiwum Nieświeskie). – Sygn. 7609. – K. 1.
[32] AGAD. DzX. Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych (Tak zwana Metryka Litewska). – Sygn. 4805. – K. 1. Цей документ публікується під № 3 у додатках.
[33] Ibidem. – Sygn. 4807. – K. 1.
[34] Про формуляр трансакційних договорів детально див.: Лазутка С., Валиконите И., Карпавичене Й. Введение // Lietuvos Metrika (1528–1547). 6-oji Teismų bylų knyga. – Р. СI; Блануца А. Земельнi володiння Волинськоi шляхти в другiй половинi ХVI ст. – К., 2007. – С. 86–97; Блануца А. Матеріали до реєстру земельних контрактів волинської шляхти... – С. 6–22.
[35] Наведемо типовий приклад отримання випису. 1568.05.12. – Поневіж. Випис з книг земських упітських, за змістом якого господарський зем’янин Упітськго повіту Станіслав Юрійович продав упітському земському судді пану Балторомею Яновичу Левону „службу людей своих властних отчизнх у повете Упитском лежачую найме Грица Руковича и з синми его за певную суму пенязей за пятдесят коп. грошей литовських на вечность”. Цей запис він вніс спочатку до книг упітських гродських й звернувся з проханням до земського судді перенести його до книг земських. Земський упітський підсудок Якуб Юрійович Лемеша та писар Ян Млечко перевірили, чи була на виписі печатки і чи цей випис був підписаний свідками (ними виявилися: упітський державця князь Іван Крошинський та гродськоий упітськогий писар). Перевіривши це, підсудок наказав слово в слово перенести гродський випис у земські книги // Lietuvos nacionaline Martyno Mażvydo biblioteka. Retų knygų ir Rankraščių skyrius.F. 93-441. – Apyr. 1–2 v.
[36] Lietuvos Metrika. Kn. 12 (15221529): Užrašymų knyga 12. / Parengė D. Antanavičius ir A. Baliulis. – Vilnius, 2001 (далі – LM. 12). – Р. 542–543.
[37] Российский государственный архив древних актов (далі – РГАДА). – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 17. – Л. 361 об. –363.
[38] РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 17. – Л. 425–426.
[39] Там же. – Л. 480–481 об.
[40] Там же. – Л. 490 об.–491 об.
[41] Там же. – Л. 498 об.–499 об.
[42] AGAD. DzX. Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych (Tak zwana Metryka Litewska). – Sygn. 4786. – K. 1.
[43] РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 17. – Л. 601 об.–603.
[44] AGAD. DzX. Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych (Tak zwana Metryka Litewska). – Sygn. 4805. – K. 1.
[45] РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 17. – Л. 578 об.–581 об.
[46] Там же. – Л. 150 об. –151 об.
[47] 1) Там же. – Л. 493–495; 2) Там же. – Л. 495 об.–498 об.
[48] Там же. – Л. 254 об. –255.
[49] Там же. – Л. 432 об. –433 об.
[50] Там же. – Л. 547–547 об.
[51] Там же. – Л. 612–613.
[52] Див., наприклад, Блануца А. Земельні надання та підтвердження Казимира Ягеллончика на українські землі Великого князівства Литовського // Україна в центрально-східній Європі. – 2007. – Вип. 7. – С. 124–140; Блануца А. Надання та підтвердження Олександра Ягеллончика на українські землі Великого князівства Литовського // Terra cossacorum. – К., 2007. – С. 434–455; Блануца А. Земельные пожалования Казимира Ягеллончика на украинские земли Великого княжества Литовского: попытка реконструкции по источникам Литовской метрики // Україна і Велике князівство Литовське в XIVXVIII ст.: політичні, економічні, міжнаціональні та соціокультурні відносини у загальноєвропейському вимірі. Тези доповідей. – К., 2007. – С. 17–19; Блануца А. Земельні надання Сигізмунда І Старого на українські землі Великого князівства Литовського // Україна в центрально-східній Європі. – 2008. – Вип. 8. – С. 78–97; Блануца А. Земельные пожалования Ягеллонов на Сиверскую землю (середина XV – начало XVІ столетия) // Российско-польский исторический альманах. Выпуск 3. – Ставрополь-Волгоград, 2008. – С. 117–122;
[53] Весь рядок настільки пошкоджений, що не піддається реконструкції.
[54] Половина рядка пошкоджено, що не піддається реконструкції.

Комментариев нет:

Отправить комментарий