Князі Ружинські – козацькі ватажки

Все частіше українські історики-козакознавці, досліджуючи ранній етап становлення козацтва, згадують у своїх працях імена козацьких ватажків, походження яких йде від шляхетських чи то князівських династій. Хрестоматійно відомо, що одним із перших козацьких полководцем був Бернард Претвич, Семен Полозович та Остафій Дашкович. Вони, поєднуючи уряди королівських/великокнязівських прикордонних намісників чи старост, одні з перших зорганізовували й очолювали козацькі загони, які складали ударну силу пограничного війська Великого князівства Литовського, коли упродовж 14–16 століть більшість українських земель входили до його складу як руський елемент могутньої на той час імперії великих князів литовських.

Вагомий слід в історії козацьких воєн полишили й представники українських князівських родів. Ореолом звитяги й слави оповитий князівський рід Ружинських, корені генеалогічного дерева яких йшли від литовського князя Наримунта, другого сина великого князя Гедиміна, засновника потужної держави й династії. Найбільш яскраво Ружинські заявили про себе у XVI ст. Спочатку в джерелах їх прізвище звучить як Роговицькі, від родового маєтку Роговичі, що на Волині. Згодом князі стали власниками містечка Ружина на Київщині й отримали від топоніма своє прізвище. У середині 16 ст. вже розгалужений рід осів на теренах Київщини та Волині, заволодівши розлогими Ружинською, Паволоцькою та Котельницькою волостями з чисельними селянами-підданими. Окремі дослідники, зокрема польський історик Вітольд Бобінський, зарахували Ружинських до касти князів-магнатів. Князі Остафій, Микола, Михайло та Кирик уславили рід своєю бойовою звитягою, очолюючи козацькі загони чи королівські роти. Козацькі ватажки Михайло та Кирик оспівані в народних піснях та переказах, а Роман Кирикович ввійшов в історію як гетьман військ Самозванця.

Білгородський тріумфатор

Остафій був сином одного із найперших відомих в джерелах серед Ружинських – Івана. Відомо, що 1569 р. Остафій Ружинський перебував на службі у черкаського старости Михайла Вишневецького, а вже на початку 1582 р. міг направитися на Запоріжжя і там разом з братом Михайлом бути отаманом запорозьких козаків. У присвяченому Роману Сангушку жалобному вірші („Epicedion…”), виданому у 1585 р. в Кракові, анонімний автор славив Ружинського як обраного серед козаків на „козацького гетьмана”.

Проте ім’я Остафія чимало фігурувало у працях сучасних йому істориків та літописців. Так, йому приписувалося те, що він одним з перших звернув увагу на навчання козаків військової справи. Бо кримська орда завжди йшла в наступ певним строєм, і щоб її перемогти, потрібно було володіти мистецтвом оборони. Ось один факт боротьби козаків на чолі з Остафієм. У 1575 р. кримська орда ввірвалась в України, на її південні кордони. Ружинський з козаками зустрів її біля Білгорода (Аккермана). Гетьман розташував своє військо так, що його тил прикривала річка, що татари не змогли обійти його з тилу. Татари змушені були атакувати козацький стрій в лоб. Та орду зустрів шалений вогонь з гармат і фальконетів, змусив її тікати. Нові спроби атакувати козаків теж не мали успіху. А коли татари на ніч стали табором й поснули, пустивши з охоронцями коней на випас, козаки Ружинського оточили табір, відбили табуни коней і повністю розгромили татар.

Татар не залишили так цієї ганебної поразки. Заручившись допомогою турків, і знову вдерлися в українські землі. Тепер Остафій несподівано вдарив по них біля річки Кодими і вщент їх розгромив. А рештки орди гнав аж до Білгорода, взявши штурмом фортецю й захопивши у ворога багато зброї. Тоді було визволено чимало українських бранців з татарського полону.

Часто гетьманування Остафія на Запоріжжі пов’язують з його братом Михайлом у 1585–1589 рр. Беручи до уваги вже на цей час немолодий вік Ружинського, ця інформація є спірною. Достеменно лише відомо, що він ще був живим у 1586 р., коли був оскаржений за пограбування зем’янина Корчавського, якого зрештою був єдиним опікуном.

Татарський поборця

Молодший син засновника роду Івана Ружинського, Михайло гетьманував на Січі упродовж у 1585–1588 рр. аж до своєї смерті 1589 р.

Як представник впливового князівського роду Михайло з молодих літ активно включається в публічне життя волинської шляхти, бере участь у сеймикових зібраннях, засвідчує своєю печаткою важливі договори й угоди місцевого нобілітету, бере участь у похованні відомого українського князя Льва Сангушка-Кошерського. Утім душе швидко військова справа стала його головним заняттям.

За деякими переказами, Ружинський вирушив на Запоріжжя 1575 р. після смерті дружини, взятої ордою в ясир, однак така інформація стосувалася його брата Богданка. Відомо, що польський король Стефан Баторій своїм універсалом зі Львова (16 вересня 1578 р.) наказав перейняти командування реєстровими козаками Яну Оришовському, який титулувався „поручником низового війська запорозького” і був у підпорядкуванні Михайла Вишневецького, старости черкаського. Князь Ружинський міг зайняти його місце, коли 1580 р. став сенатором, обіймаючи брацлавське каштелянство. Проте не відомо, чи підлягали під владу Ружинського, окрім козаків низових, також реєстрові, коли ще 1585 р. Ян Оришовський двічі ходив походами на чолі запорожців на татарські улуси. У 1584 р. після спалення Очакова Стефан Баторій до них вислав свого комісара, шляхтича Глибоцького, якому козаки не лише підкорилися, але й зв’язали і втопили в Дніпрі. Ружинський, щоб зняти з себе будь-які підозри у співучасті у вбивстві Глибоцького, розпочав енергійне слідство. У листопаді 1585 р. прислав через своїх посланців Олексія Орла і Войцеха Мясопуста одинадцять „окованих” козаків, винних у смерті королівського посланця. Їх було наказано помістити у Київському замку, однак на те не згодився намісник київського воєводи Матеуш Воронецький зі Збаража, відіславши їх до магістрату. Міщани також заборонили прийняти бранців, доставлених Ружинським, з причини боязні майбутньої помсти козаків.

7 лютого 1588 р. Михайло був присутній разом із своїми козаками під час урочистої коронації польського короля Сигізмунда ІІІ Вази. Козаки, „згідно зі своєю традицією, того тріумфу стрільбою аж до полудня помагали”. Ружинський разом з кн. Костянтином-Василем Острозьким зібрали 1700 козаків низових „для розрухи в Короні Польській зі сторони нападу потужного арцикнязя Максиміліана”. Ця акція виявилася даремною, так як Максиміляна було розбито під Бучином і зібраних козаків вкотре було розпущено.

Разом зі своїм братом Кіриком Михайло мав дуже великий вплив на низовці. Через це московський цар Федір Михайлович був зацікавлений в поході запорожців вглиб Криму й вислав до князів Ружинських послів Лихарьова і Хрущова з обіцянками нагороди і значної допомоги у воєнному спорядженні. Невдовзі після смерті кримського хана Іслам-Гірея Московське князівство підтримало Газі-Гірея і стримало планований козацький напад, вважаючи, що вдасться скерувати орду проти Польщі. Однак козаки вирушили в напрямку дніпровських фортець, які перебували під турецькою владою. 1589 р. відбувся напад орди, який блискуче відбив князь Михайло зі своїми козаками.

Козацький реформатор

Син Остафія Ружинського, Богдан часто в джерелах фігурував під іменем Богданко й був отаманом запорозьких козаків у 1575–1576 рр. М. Грушевський вбачав в ньому шляхтича, пов’язаного з князем Дмитром Вишневецьким і продовжувача його політики.

Польський хроніст Б. Папроцький в своїй праці „Panosza to jest wysławienie panów i paniąt ziem ruskich i podolskich...” (Краків, 1575) писав про Богдана, що той як „гетьман низових козаків” в кінці 1575 р., коли татари напали на Україну, пішов із своїми козаками на татарські улуси і вщент спустошив їх. У давній літературі, головним чином із староруських переказів і народної пам’яті, знаходимо твердження, що легендарний козацький отаман Богданко і, власне, виводиться із князів Ружинських – Богдан. Він навіть повинен був отримати за свої воєнні заслуги від Стефана Баторія Трахтемирів. Як і інші князі Ружинські повинен також був контактувати з посланцями Івана Грозного, котрий використовував козаків і черкесів, які проживали на прикордонних територіях Речі Посполитої, у боротьбі з татарами, загострюючи, таким чином, польсько-кримські стосунки і відбиваючи численні напади орди на московські землі. Напад Ружинського в кінці 1575 р. слід пов’язувати з прагненням помститися татарам за заподіяні йому кривди, а передусім, взяття в ясир його дружини.

Ось як це відображено в одній із народних пісень, присвячених славному козаку Богданку:

Ой, Богдане, запорозький гетьмане,

Та чому ти ходиш в чонім оксамиті?

Гей були ж у мене гості,

Гості бусурмани,

Одну нічку ночували,

Стару неньку зарубали,

А миленьку собі взяли.

Успіху кампанії князя Богдана сприяли наступні обставини. Московський цар звернувся до задніпрянських козаків з пропозицією напасти на неприступну фортецю Козлов, що знаходився на дорозі до Криму, обіцяючи прислати провіант, селітру і озброєння. Богдан, очевидно, пішов в похід на татар у 1576 р., але направився в напрямку прибережних фортець вздовж Дніпра. Він повинен був зібрати біля 3 тис. козаків з-над Дніпра, Брацлава і Вінниці. Напад Ружинського виправдав очікування московського царя, бо татарський загін, який вже вирушив на Москву, змушений був звернути зі свого наміченого шляху. Під час штурму козаками Іслам-городка, що лежав над Дніпром біля Таманської переправи, козацький отаман загинув від передчасного вибуху міни, яку вони закладали під стіну фортеці. Польський хроніст Й. Бєльський підкреслював, що керівник походу у 1575 р. на Перекоп, „котрий потім під Іслам-городком загинув” був Богдан Ружинський, козаки якого „великі шкоди татарам вчинили, а також брали, палили і нікого не щадили, навіть малих дітей на палі садили...”.

Атака Ружинського на Іслам-городок не залишилася поза увагою у правлячого кола Кримського ханату, а сам хан Девлет-Гірей направив до Стефана Баторія лист у суворому тоні, в якому скаржився на останній напад козаків під проводом Богданка. Після смерті Ружинського козацьким отаманом став відомий з молдавських кампаній за господарський трон Іван Підкова.

Богдан став богатирем в багатьох козацьких піснях і думах, що співали всі жителі прикордонної смуги. Вони славили життя і смерть отамана Богданка, як, наприклад, у „Пісні про гетьмана Богдана в жалобі”. Пізніша козацька традиція не лише приписала йому багато героїчних подвигів, пов’язаних з боротьбою проти татар, а й вбачала в ньому головного актора реформи Стефана Баторія і творця нового козацького адміністративного поділу. Традиція тих походів була перервана на кінець XVII ст. У листі кошового отамана Івана Сірка до хана від 23 вересня 1675 р. читаємо, що сто років потому якийсь Богданко „З козаками Крим воював і плюндрував”.

Запорізький отаман мимоволі

Другий син Остафія Ружинського, Микола, 1587 р. разом з братом Кіриком і князем Прокопом Курцевичем вбили у Луцьку шляхтича Олександра Комара, за що був засуджений до ув’язнення і сплати головизни. Однак відразу після вбивства втік разом з братом на Запоріжжя через загрозу понесення вироку. Ружинські на Запоріжжі ввійшли в довіру до козаків і незабаром стали їхніми отаманами. Однак короткий термін перебування Ружинського на Запоріжжі дає підсатви сумнівів у тому, що він став козацьким отаманом. У 1588 р., вірогідно, що у зв’язку із смертю його батька, Ружинський був вже на Волині, де став власником паволоцьких володінь, подарованих йому братом Кіриком, Від Кірика він також отримав Котельню, Ружин та Юркачів (Ірхачів).

У 1591 р. Ружинський купив маєток Щербів над р. Роставицею у Київському воєводстві. В пам’ять родинного гнізда Старого Ружина він назвав набуту нову волость Новим Ружином. 10 червня отримав привілей Сигізмунда ІІІ на уряд київського войського. В королівському наданні були підкреслені військові заслуги Миколи, зокрема організація оборони південно-східних кордонів від татарських нападів. Вже у якості київського войського Ружинський разом зі своєю дружиною отримав від короля ряд пустовщин у Київському воєводстві, що розташовувалися над річками Сквирою, Роставицею і Ольшанкою.

Частина геральдистів вбачають в Ружинському відважного оборонця Русі від атак орди, переможця одного з татарських чамбулів під Ориніном, а також отамана запорозьких козаків з братом Кіриком. Проте видається, що ця інформація відноситься до до його племінника Михайла Ружинського.

Майстер наїздів

Брат Богдана і Миколи Ружинських Кірик розвинув родинну традицію згуртовувати навколо себе козаків, входити в довіру й очолювати козацькі ватаги.

Вперше джерельні свідчення про військову кар’єру Кірика відносяться до часу московських воєн Стефана Баторія, коли він вже був відомим ротмістром кінних рот. У поході під Великі Луки 1580 р. Ружинський був на чолі козацької роти (111 коней) в кінній корогві польського гетьмана Яна Замойського й брав участь в облозі Веліжа і Великих Лук. За військові заслуги отримав від Стефана Баторія урочище Котельню у Київському воєводстві, що було підтверджено сеймовою конституцією 1581 р.

Кірик Ружинський вів дуже багато судових процесів із сусідами, конфлікти траплялися переважно під час розмежування земель. Вже у 1576 р. мав судову справу з родичами своєї дружини Овдотьї Куневської про дідичні маєтки її родини. Затяжні борги неохоче повертав, як свідчить тестамент його повіреного, брацлавського каштеляна Василя Загоровського (оформлений 11 липня 1577 р). 1583 р. Ружинський позивався з Котлубаями та Стрижевськими, а далі у 1585–1586 рр. з Габріелем Горностаєм, Фредиріком Тишкевичем, Котлубаями, а також боярами з Канева. 1585 р. під час конфлікту Ружинського з брацлавським підкоморієм Лавріном Пясочинським втрутився сам король Стефан Баторій. Утім князь мав дуже великий авторитет серед шляхти Київського воєводства, хоча не тримав жодного земського уряду (обіймання перед цим уряду канівського і черкаського підстарости за поданням князів Вишневецьких). Київська шляхта вбачала в Кірикові свого ватажка, напевно, через його довгу воєнну службу в компуті короля. Саме на нього у період безкоролів’я після смерті Стефана Баторія (грудень 1586 р.) були покладені обов’язки каптурового судді Київського воєводства. Невдовзі виявилося, що їхній вибір не був занадто вдалим, зважаючи на запальність і почуття безкарності Ружинського.

1587 р. став поворотним у житті запального Ружинського. Він разом з братом Миколою вбив у Луцьку шляхтича Олександра Комара й відразу ж втік на Запорожжя, рятуючись тим самим від судового покарання. На Запорожжі за короткий час Кірик став козацьким отаманом. Щоб не втратити родинні маєтності (Паволоч і Котельню) подарував їх своєму брату Миколі.

Ружинський перебував на Запорожжі до 1590 р. У цей час його друга дружина Ядвіга представляла під час судових процесів. Вона вже 1588 р. внесла позов проти Фредеріка Тишкевича, оскаржуючи його наїзд на її землі, а також проти Богдана Стрибля про побиття її підданого з Котельні. Очевидно, що сусіди Кірика, зважаючи на його відсутність вдома, розпочали на власний розсуд вирішувати спірні земельні питання.

З початком 1590 р. Ружинський повернувся на Київщину, про що свідчать судові процеси з сусідами за його особистої участі. Цього ж року він брав участь в наїзді на маєтності Агнешки Козаровської-Хворощини у Київському воєводстві, доручивши своїх людей під командування керівника акції Яцька Бутовича. Вони також брали участь в нападі на маєтності володимирського войського Василя Гулевича.

Тривала воєнна служба Ружинського, а також розрив з козаками стали вагомим аргументом у тому, що після козацького повстання Криштофа Косинського восени 1593 р. зібрана на судових рочках в Києві шляхта обрала послом з козаками саме Кірика разом з Йосипом Верещинським „аби їх (козаків) могли від ініціативи погамувати”. Козаки прагнули помститися за своїх послів, котрих було затримано і ув’язнено, а також за кривди, отримані від князя Олександра Вишневецького, старости черкаського. Переговори в урочищі Либеді (річці на заході від Києва) не дали очікуваного результату і козаки продовжили рухатися в напрямку на Київ. Лише завдяки Ружинському цей конфлікт вдалося погасити.

Князь був постійним інформатором гетьмана Станіслава Жолкевського. Зокрема, повідомляв про рух татарських ватаг (чамбулів) під час їх щорічних нападів на південно-східні кордони Польщі. Так, у 1594 р. просигналізував появу в околицях Очакова орди, що готувалася до вторгнення вглиб коронних земель. 1595 р. взяв участь у молдавському поході Зомойського, що мав на меті посадження на господарський трон Ярему Могилу. Того ж року разом з Адамом Вишневецьким вступив у Львові до православного ставропігійного братства, вносячи протестацію проти утисків грецької релігії. Після Брестської унії Кірик став ревним оборонцем православної Церкви.

У 90-х роках XVI ст. суперечки Ружинського з сусідами вирішувалися силою: про це свідчать справи, котрі Ружинський мав з Матвієм Немиричем (1595), Котлубаями, Ілляшевськими чи Горностаями, які тривали кілька років і призвели або до розмежування земель між сторонами, або до процесів про збіглих селян, які тікали в землі Кірика: Котельню, Паволоч, Новий Ружин. Зважаючи на воєнні заслуги Ружинського, король Сигізмунд ІІІ призначив комісарів з розмежування королівщин, що знаходилися в управлінні київського воєводи Костянтина Острозького, з дідичними волостями Кірика і нащадків Миколи Ружинського. Проте комісари так і не врегулювали спір між зацікавленими сторонами. Невдовзі у 1597 р. було призначено нову комісію на чолі із С. Жолкевським. У липні 1598 р. комісари (вже зміненого складу) заново приступили до здійснення розмежування земель в Київському воєводстві, на цей раз ні до жодних суперечок не дійшло. Комісари повинні були відділити волості Ружинського від маєтностей Адама Олізара (волосовська волость), Ієроніма Горностая (лещинська волость), Матвія Немирича (Іваницька волость) і Богдана Стрибля (ловковська волость). Ружинський провадив спори не лише з такими відомими родинами, як Заславськими, Тишкевичами, Збаразьким чи Корецькими, але і менш заможними, як Хом’яками з Серединець, Лудвицькими з Лудвищ, Семашками з Добрятина, Хрінницькими з Хрінників, Яцковськими з Великих Якович, Вороничами з Троянова та Суринами з Годотомлі.

Ображений на козаків після невдалого гетьманування на Січі, 1596 р. Ружинський взяв участь у придушенні повстання на чолі з Северином Наливайком. В середині березня гетьман С. Жолкевський вислав його з кількомастами кіннотників разом з піхотою попереду своєї армії „щоб за славою наступу війська напустити страху на повстанців”. До отриманих сил Ружинський також долучив власні почти разом з артилерією. Князь мав направитися в бік Києва, де керував ще один з ватажків повстанців – Матвій Савула. Прибувши до своїх Паволоцьких володінь, також вже охоплених виром повстання, Ружинський розпочав суди над бунтівниками, вбиваючи багатьох захоплених козаків, чого не вітав С. Жолкевський. Поза тим гетьман писав, підтримуючи вчинки Ружинського, що козаки „ всіх тих земель його вже так за живе взяли”. 23 березня М. Саула направив до Ружинського листа, в якому пропонував встановити перемир’я з С. Жолкевським, щоб припинити надалі пролиття крові, а всі сили направити на боротьбу з татарами. Цей лист було доставлено Ружинському за посередництвом київського ордена домініканців, а вже князь передав його в руки гетьмана. Козацькі ватажки Саули з Лободою направили проти Ружинського отамана Саска з трьохтисячним козацьким загоном, проте князю вдалося його розбити і, окрилений успіхом, відразу вирушив на Білу Церкву, яку захопив разом із замком.

Під час каральної кампанії проти козаків проявилися й інші риси характеру запального князя. Недооцінка супротивника ледве не коштувала поразки всього загону, очолюваного ним. Проти наказу С. Жолкевського, замість того щоб замкнутися в замку і очікувати на прибуття гетьмана, в ніч з 2 на 3 квітня 1596 р. він вивів свої козацькі загони за межі міських укріплень і спрямував їх на козаків Саули. Після захоплення козацького табору відділи Ружинського кинулися в погоню за втікачами, а тим часом міщани Білої Церкви відкрили ворота козакам С. Наливайка, котрий зайняв місто. Кірик, повернувшись після погоні, натрапив у місті на козаків і в результаті поніс великі втрати (50 гетьманських піхотинців) й сховався в замку. С. Жолкевський врятував Ружинського своїм приходом під Білу Церкву і змусив козаків покинути місто. За милю від міста відбулася битва з козаками (під Гострим Каменем), в якій взяв участь також і Ружинський. Не зумівши розірвати козацький табір, гетьман наказав повернутися до Білої Церкви. Звідти він направив роти К. Ружинського, М. Вишневецького і Яна Кароля Ходкевича з метою захоплення Канева. Вірогідно, що Ружинський брав участь в останній фазі битви з козаками над Солоницею. Його загін разом з силами М. Вишневецького і брацлавського старости Є. Струся зайняли переправи на річці Сулі, і тим самим унеможливили подальший похід козаків, що спричинило до їхньої остаточної поразки.

Згідно з тогочасними реляціями, Ружинський відіграв вагому роль в швидкому завершенні кампанії проти запорожців. Криваві методи, які він застосовував, не викликали захвату в С. Жолкевського. Ружинський, котрому козаки стали на перешкоді закласти латифундію на Пороссю (у паволоцькій волості), переносив всю свою злість на недавніх своїх підлеглих, жорстко з ними поводячись під час повстання. Кірикові приписується знищення в Каневі православного населення, яке ховалося в церкві, коли загони повстанців були витіснені з міста. Після завершення боїв з козаками князь розпочав мститися на тих, хто сприяв чи симпатизував повстанцям. Так, наїхав на Фастів (Новий Верещин), пограбував церковне володіння і палац новоосадженого містечка київського біскупа Й. Верещинського – Плисів (Пясецьке). Король Сигізмунд ІІІ на скаргу біскупа наказав (7.09.1596 р.) Ружинському відшкодувати заподіяні шкоди.

На початку серпня 1598 р., коли Кірик знаходився у Любліні під час роботи Трибуналу, козаки здійснили напад на його паволоцький замок. Його обороною з наказу Ружинського керував якийсь „пан Бокій”. Напад козаків було відбито, а взятих в полон, по поверненні додому Кірик наказав скарати на смерть, а інших „на палі посадити казав”.

Кірик став учасником подій 1598 р., пов’язаних з конфліктом групи козаків Михайла Байбузи з обраним на Січі отаманом Федором Полозом, прибічником козацьких нападів на Волощину. Друга група вирушила на волості Ружинського, маючи на меті звести рахунки за поразку в останній кампанії 1596 р., проте під Котельнею зазнала нищівної поразки. Переможцем у тих усобицях вийшла партія Байбузи, яка прохала у Ружинського передати їх просьбу владі Речі Посполитої про вибір нового гетьмана. Кірик невідкладно повідомив про ситуацію в козацькому таборі гетьмана С. Жолкевського і кам’янецького старосту Якуба Потоцького. Козаки просили, щоб їм було дозволено вільно переправити „гармати” і гаківниці із Запорожжя. Кірик радив Потоцькому, щоб Річ Посполита не втручалася в цей конфлікт, де „ліпше, щоб самі з собою спершу розібралися, тоді й пізніше буде ліпша послуга для Й.К.М. і Речі Посполитої”.

Помер Ружинський у на початку липня 1599 р., залишивши всі свої володіння своєму синові Роману, майбутньому гетьманові військ Самозванця.

Андрій Блануца

Див.: Блануца А. Князівська родина Ружинських // Волонтер. – 2012. – №4. – С. 58–61.