Ранньомодерне українське суспільство переживало складні процеси становлення
власної держави, заснованої у середині 17 ст. видатним діячем нашої
історії – Богданом Хмельницьким, шляхтичем за походженням, як це прийнято в
новітній українській історіографії. Сам Б. Хмельницький, як це відмічено
чи не в кожній праці про нього чи його епоху, постраждав від збройного наїзду
свого сусіда – польського шляхтича Чаплинського. Нещадний наїзд на маєток
Хмельницького Суботів й став приводом до розгорнення масштабної боротьби
українців за створення власної держави, що переросла в Національну революцію
середини 17 ст. Тож яка сутність крилася за шляхетськими наїздами у
переддень української революції.
Відразу слід вказати на масштабність цього соціального явища. Наїзди
проникнули у всі сфери тогочасного життя, а їхніми учасниками, виконавцями чи
потерпілими були й князі, й шляхта, а також їхні піддані, слуги та селяни.
Зокрема, частка кримінальних справ, які розглядалися тогочасними судами
(гродський суд) складала понад третину від усіх справ, а збитки, нанесені у
результаті здійснення їх, важко оцінити й підрахувати у грошовому еквіваленті.
Збройні наїзди здійснювалися шляхтичами, зазвичай, для поліпшення не
правовими методами свого матеріального становища – власне заради наживи, а
також із метою зведення рахунків зі своїми конкурентами чи ворогами. У
більшості скарг на вчинені наїзди детально описувалися усі завдані збитки,
проте достовірність цих даних залишається нез’ясованою, адже позивач міг і
перебільшити завдану йому шкоду. Тому у судовому порядку до потерпілого
направлявся возний (судовий урядник, який виконував різні допоміжні функції при
гродських чи земських шляхетських судах), який документально фіксував усі шкоди
та збитки. Так, із донесення возного від 5 вересня 1568 р. про огляд
наслідків наїзду слуг пана Івана Патрикія-Курозвонського на маєток Русивль
кн. Богуша Корецького дізнаємося, що „піддані його курозвонські міцно
ґвалтом покосили і спокійного держання від князя його милості пана мойого ті
сіножаті відняли, також бачив єсми у підданого князя його милості русивльського
Івана нижче ліктя у правої руки рану рубану, а ліва рука перебита”. Із цього
сюжету видно, що напад був спрямований на вирішення господарчих проблем за
рахунок свого сусіда, причому наїзники покалічили селян, які стали їм на
перешкоді. Результатом наїзду могло бути не лише захоплення земель та угідь, а
й заснування на них нового села чи маєтку. Саме такі наслідки мав наїзд,
вчинений шляхтичами Матвієм Ярмолинським та Андрієм Чолганським. Вони у червні
1579 р. захопили частину земель у Жемелинському маєтку шляхтича Федора
Сенюти-Ляховецького і заснували село Березинець. Засвічена у такий спосіб
соціальна та економічна практика шляхетських наїздів є вельми показовою. Вона
сигналізувала про те, що у період 16-17 ст. шляхетський наїзд набував
реального значення над правового регулятора перерозподілу шляхетської земельної
власності. Причому у даному випадку само встановлене право сильного виступало
достатньо вагомим аргументом принаймні для місцевої шляхетської корпорації.
Адже йшлося не про тривіальний наїзд-грабунок, по завершенні якого його
призвідці зникали із захопленим добром, а, по суті, засвідчення ними чуття „респектабельного”
нового власника, який статечно порядкує своїм добром і впевнений не лише у
власній правоті, а й незворотності економічних наслідків розбійної авантюри.
Словом, це означало таке набуття шляхтичем-наїзником власності, яке за
реальними економічними, правовими і політичними наслідками кореспондувалося із
юридично коректно оформленими поземельним угодами. Це був зухвалий виклик
шляхетському суспільству з його любов’ю до публічних закликань шанувати право. Схоже, що
реакція шляхетського загалу на даний виклик була млявою, принаймні на
повітовому рівні.
Більшість шляхтичів-наїзників задовольнялися захопленням худоби та
реманенту. Окремі акти містять скарги
про викрадення коней. Звичайним явищем стало захоплення збіжжя, вивіз з
поля сіна, вирубка лісу (іноді вирубувалися досить значні площі, а потім
деревина використовувалася у промислових цілях або вивозилася на продаж),
пограбування майна, городини або саду. Якщо пограбоване не вміщувалося на
возах, нерідко наїзники підпалювали сіно, толочили городину, тобто спеціально
задля помсти або на догоду своїм темним інстинктам намагалися завдати
якнайбільшої шкоди. Показовим щодо цього є скарга дружини луцького мостовничого
Івана Борзо багатого-Красенського Анни та її сестри Марії на володимирівського
підкоморія кн. Олександра Семашка від 9 липня 1566 р. Із цього
документу випливає, що близько 400 озброєних слуг та урядників князя вчинили
наїзд на поля скаржниць біля села Рикані. Причому частину хліба вон викосили та
вивезли, а решту знищили „на корню”. Прикладом того, як діяли наїзники, котрі
керувалися не лише почуттям помсти, а й мали на меті економічно послабити
конкурента, є справа про наїзд, ініційований берестейським воєводичем Фрідріхом
Тишкевичем. 1587 р. він з озброєним загоном слуг та селян чисельністю
понад 600 осіб напав на володіння берестейського воєводи Гаврила Горностая.
Наїзд було здійснено перед початком жнив. Наслідком його стало витолочення
запряженими у вози кіньми усього незібраного урожаю жита, пшениці, ячменю,
вівса, проса, гречки, гороху, ярини, маку й конопель. Як можна переконатися, у
даному випадку мотив матеріального збагачення у діях наїзників не
простежується, зате виразним є прагнення якнайдошкульніше вдарити по
економічним інтересах Г. Горностая.
Окрім нападів з метою пограбування або нищення сільськогосподарської
продукції, вістря збройних наїздів нерідко спрямовувалося і на промисли
(поташні буди, броварні, гутні, бортні дерева тощо). Як правило, у схожих
випадках наїзники забирали готову продукцію або нищили обладнання. Щоб дезорганізувати
роботу конкурентів, вони забирали гроші, які знаходилися на промислових об’єктах. А це були
кошти, що призначалися для оплати праці робітників, закупівлі сировини,
наприклад, хмелю та збіжжя. Тактика наїздів включала і напади на транспорт з продукцією
промислів на шляхах, річкових сплавах, при переїзді через митні кордони тощо.
Під час наїздів шляхтичі привласнювали не лише матеріальні цінності.
Нерідко вони захоплювали і людей. Шляхетське господарство трималося на праці
підданих. А через перманентні ворожі напади робочі руки були чи не на вагу
золота. Тому судові свідчення про вбивство під час наїздів підданих або взяття
їх у полон досить часто фіксувалися в актових судових книгах. Розширюючи свої
володіння і не маючи достатньо своїх людей, шляхтичі часто вдавалися до
осадження на нових землях підданих свого сусіда. Приміром, у липні 1600 р.
урядник Вацлава Малинського Вербята з озброєним загоном бояр, слуг, циган і
селян переселив уночі із села Волиці в маєток В. Малинського Івачкове 9
селянських родин. Часом викрадення селян призводило до справжніх міжусобних
воєн між шляхтичами-сусідами, коли у відповідь на напад шляхтич відповідав тим
самим.
Найпростішим способом заволодіння маєтком чи селом було викрадення під час
збройного наїзду документів, що засвідчували право на володіння ними (привілеї,
дарчі, купчі, заставні угоди та ін.) або знищення чи порушення межових знаків.
Не маючи документальних юридичних доказів, потерпілому було дуже складно
довести своє право на володіння маєтками, захопленим у нього іншим шляхтичем. А
якщо супротивник мав вищий соціальний статус, тісно контактував із повітовою
адміністрацією, мав впливового патрона або відзначався ініціативністю та
фінансовими можливостями, то у скривдженого шляхтича шанси на повернення своєї
власності були дуже примарними.
Шляхетські наїзду часто супроводжувалися побиттям селян, підданих, а то й
самих шляхтичів, якщо останні не втекли до найближчого лісу чи якоїсь схованки.
Траплялися й випадки вбивства. Наприклад, у донесенні водного Кременецького
повіту Семена Андрузького від 8 жовтня 1570 р. про огляд земель київського
воєводи кн. Костянтина Острозького, які захопив кн. Стефан
Збаразький, міститься інформація про вбивство багатьох підданих воєводи. А зі
скарги шляхтича Григорія Сокора від 15жовтян 1568 р. дізнаємося, що
внаслідок наїзду урядника кн. Богуша
Корецького на село Плоске був убитий його брат Іван Сокор.
Наїзди й пограбування не були безкарними. Кривдника можна було притягнути
до відповідальності у судовому порядку. Наскільки дієвою та ефективною була
правова й судова система Великого князівства Литовського й Речі Посполитої (у
цей період українські землі входили до складу цих держав) відносно протидії
шляхетським наїздам, можна судити із чинного законодавства та судової практики.
Зокрема, у Литовському статуті 1566 р. окремий, одинадцятий розділ („Про
ґвалти й головизни шляхетські”) присвячено проблемі шляхетських наїздів та
розбоїв. Так, покарання за збройний наїзд (у випадку якщо не було вбито
шляхтича) визначалося грошовим штрафом у розмірі 12 рублів грошів, який був
символічним. Для порівняння вартість мисливських птахів коливалася від 3 до 12
рублів грошів. Тобто компенсація за наїзд прирівнювалася до вартості
одного-трьох мисливських птахів.
Для розгляду кримінальних справ, в тому числі пов’язаних із наїздом, був
створений замковий (з 1566 р. – гродський суд). Відповідно до характеру
заподіяної шкоди під час наїзду, в законодавстві були передбачені різні види
покарання: страта, композиція (виплата потерпілому грошової компенсації),
штраф. Однак у джерелах нами поки що не зафіксовано жодного випадку покарання
смертною карою знатного чи впливового в певному регіоні шляхтича. Більше того,
відомі часті випадки не лише несплати грошового штрафу, а й нівелювання нормами
права. Яскравим прикладом слугує справа між князем Іваном Васильовичем Козекою
з князем Іллею Долзьким про розорення останнім маєтку Рожчаловичі (12 серпня
1530 р.): „багато шкод в ньому поробив, двір спалив, людей розігнав”.
Князя І. Долзького двічі викликали до суду письмовими повідомлення та
через господарського дворянина Василя Линевського, однак той відмовлявся
приїхати і сплатити 1000 кіп грошів потерпілому. Врешті Іллі присудили штраф в
розмірі 400 кіп грошів одноразовою виплатою, однак той подав зустрічний позов. Таким чином,
остаточне вирішення справи затягувалось.
У разі ж доведення вини наїзника суд визначав суму грошового штрафу, яка
повинна була сплачуватися потерпілому за завдані йому збитки. Приміром, Василь
Борзо багатий-Красенський, син луцького й острозького єпископа, разом зі
спільниками вчинив наїзд на володіння луцького, брацлавсько та вінницького
старости кн. Богуша Корецького, пограбувавши у підданих князя жито,
пшеницю й свійську худобу. Суд виніс вердикт 1571 р., яким зобов’язував
Борзобагатого-Красенського, батька наїзника, сплатити потерпілому грошовий
штраф у розмірі 3309 кіп грошів литовських. Набагато більша сума штрафу була
присуджена тому ж кн. Корецькому у спірві від 2 серпня 1568 р. про
неодноразові наїзди серадського воєводи Альбрехта Ласького на 20 сіл та
вбивство кількох селян потерпілого. Однак це не означає, що такі великі штрафи
були сплачені потерпілому. Дуже часто правда була на боці сильнішого. Можливим
способом вирішення конфлікту могло бути й укладення так званої „полюбовної
згоди”. Між ворогуючим сторонами. У такому разі шляхтичі самі визначали більш
прийнятні умови погашення конфлікту, а судовий вирок автоматично скасовувався.
Конфлікти між шляхетським родинами могли тривати роками, втягуючи в
колотнечу усіх їхніх слуг та підданих. Характерно, що піддані й урядники у
більшості випадків були ініціаторами сутичок, які переростали у справжні
локальні війни. Подібний конфлікт спалахнув між уже згадуваними
кн. Богусем Корецьким та Альбрехтом Лаським. Лише у 1565 р. слуги
Ласько вчинили 7 збройних наїздів на володіння Корецького. Не краща ситуація
склалася у взаєминах братів князів Кирика та Мисі Ружицьких з
кн. Станіславом Радзивіллом. У 1587 р. вони здійснили4 „ґвалтовні
наскоки” на служебників Радзивілла братів Комарових, вбивши при цьому багато
підданих та одного з братів, Олександра.
Із реєстрів пограбованого майна можна дізнатися, якими були статки
представників різних соціальних верств і шляхти зокрема. Наприклад, із скарги
брацлавського земського писаря Северина Кропивницького дізнаємося про майновий
статус цього судового урядовця. Як випливає з документа, слуги брацлавського і
вінницького старости Юрі Струся під час наїзду пограбували у С. Кропивницького
близько 200 кіп грошів, коштовностей на суму 300 кіп грошів, багато худоби,
збіжжя, а також речей домашнього ужитку. Причому збройний напад був ретельно
спланований, а наїзник добре поінформований: у будинку писаря зберігалися щойно
зібрані поборові кошти з населення Брацлавського воєводства за 1581 р. на
суму 3 тис. золотих польських. Як бачимо, майнові статки повітового урядовця
були досить значними. Це при тому, що хоча у цей час і відбувалося пожвавлення
грошового обігу та розрахунків, все ж такі готові гроші були вельми дефіцитними
не лише для української шляхти, а для всієї шляхти Речі Посполитої. Значні
статки мала шляхта середньої руки і у Київському воєводстві. Так, під час
одного із наїздів на Форощинським маєток шляхтянки Ягнешки Козаровської
нападниками було пограбовані гроші, золото, срібло, а також коні, воли, вулики,
готова продукція (мед, солод, мука, масло, сир тощо), різна зброя, знаряддя
промислів та реманент.
Розв’язання конфлікту шляхом збройного нападу практикувалося не лише між
шляхтичами-сусідами, а й шляхтичами-родичами. Показовим у цьому відношенні є
взаємні наїзди між братами. Найчастіше такі напади здійснювалися у випадках
непорозуміння під час розподілу спадкових маєтків. Як бачимо, для багатьох
наїзників не було великої різниці, на кого спрямовувати свою агресію – сусіда
чи рідного брата. Земля для них, вочевидь, мала більшу вагу та ціну, ніж
родинні сентименти.
Нерідко від наїздів потерпали церковні та монастирські господарства.
Траплялося, що через такі наїзди священики змушені були шукати собі іншу
парафію. Наприклад, 5 жовтня 1568 р. кременецьким земський суддя Андрій
Куневський скаржився на шляхтича Семена Яловича, що той напав на церкву в селі
Куневі та „гривеники срібні від образів побрав й євангеліє церковне з церкви
взяв”, внаслідок чого „піп тамтешній служби божої не служив і з села геть
пішов”. Варто відмітити, що й самі монастирі не гребували збагачуватися за
допомогою наїздів на сусідні шляхетські володіння. Священики та ченці ставали
ініціаторами нападів, а то й самі очолювали озброєну ватагу підданих або
найманців, що часом не поступалися князівським загонам. Серед ініціаторів, а
почасти й організаторів збройних наїздів були і жінки-шляхтянки. Маючи надійну
підтримку свого чоловіка, дружина зазвичай не уявляла себе у ролі войовничої
пані. Водночас через різні обставини їй нерідко доводилося самостійно
піклуватися про родину, ставити своїх дітей на ноги, зберігати цілісність
родових маєтків. Потрібно було захищатися від посягань агресивних сусідів , а
іноді й самі шляхтянки вдавалися до збройних нападів. Приміром, 1596 р. Маруша
Дедеркало захопила спадкові маєтки в селах Кути та Залужжя шляхтича Павла
Боговитина, а княжна Єва Збаразького цього ж року прибрала до своїх рук маєток
Ожогівці. Іноді шляхтянки, не дбаючи про жіночу солідарність, здійснювали
збройні наїзди одна на одну, як, наприклад, 1596 р. Катерина Ростоцька
разом зі своїми синами вчинила наїзд на володіння Маруші Боговитинової та
Федори Печихвостської. В результаті вона захопила їхні спадкові частини маєтків
в селах Ростоки, Горинка та Поріччя.
До збройних нападів шляхтянок спонукали не лише житейські причини. Іноді
потяг до справжніх „жіночих забав” спричиняли індивідувальні риси характеру
жінки-шляхтянки. Показовим щодо цього може слугувати бурхлива кар’єра княгині
Софії Ружинської. Ані високий соціальний статус, ані багатство, ані доступ до
вищих придворних кіл Речі Посполитої не могли приборкати її войовничу натуру.
Численні скарги про наїзди вказують на повсякденний характер цих злочинів,
на те, що розв’язання
непорозумінь між представниками шляхетського стану збройним способом було
звичним явищем. Та коли у війнах із зовнішнім ворогом шляхта здобувала собі
честь та славу, то у війнах, спрямованих на захоплення та пограбування маєтків,
шляхтичі не набували для себе лицарських чеснот. Та хоча наїзди відображали агресивний
характер вирішення соціального конфлікту, вони не призвели до значних змін у
фундаментальних підвалинах соціальної злагоди. Наїзди на сусідні маєтки з
прапорам, бубнами, сурмами і корогвами мали здебільшого характер символічної
демонстрації конфлікту й відображали стан суспільної свідомості ранньомодерного
соціуму.
Загалом, домові війни руської аристократії, як явище загальноєвропейського
характеру, були позаправовим способом задоволення економічних інтересів шляхти,
що виник через неефективність правової і судової системи Речі Посполитої та
слабкість центральної влади.
Андрій Блануца
Див.: Блануца А. Напади по-шляхетському // Искателям приключений – Волонтер. –
2009. – №5. – С. 56–58.
Комментариев нет:
Отправить комментарий