«Українні» князі та бояри у виборі між Вільно та Москвою на зламі XV–XVI століть

[Рецензія] Кром М.М. Меж Русью и Литвой. Пограничные земли в системе русско-литовских отношений конца XV – первой трети XVI в. / Кром М.М. – 2–е изд., испр. и доп. – М.: Квадригра; Объединенная редакция МВД России, 2010. – 320 с. + илл.

Санкт-Петербурзький історик М. Кром після 15 років виходу першого видання його монографії «Меж Русью и Литвой…»[1], яка вже встигла стати бібліографічною рідкістю й завоювала міцні позиції з тематики дослідження литовсько-руських воєн зламу XV–XVI ст., розширивши історіографічну й, головне, джерельну базу, представив друге видання указаної монографії, дещо змінивши термінологічне означення земель, які стали ареною боротьби Великого князівства Литовського з Великим князівством Московського (далі – ВКЛ та ВКМ відповідно) за давньоруську спадщину. Врахувавши критичні зауваження білоруських литуаністів, М. Кром відмовився від уживання термінів «Західна Русь» та «західноруські землі», якими активно оперував у першому виданні. Водночас автор пояснив, чому він удавався до позначення прикордонних земель ВКЛ з ВКМ як «західноруські», бо на той час прихильно ставився до позиції російської історіографії XIX ст., представники якої штучно уживали указані терміни (детально див. вступ). Відразу зазначу високий фаховий рівень даного видання, про що дає загальне ознайомлення з працею. Тож моїм завданням буде ретельне прочитання усіх нюансів складних взаємовідносин ВКЛ з ВКМ у боротьбі за прикордонні землі у баченні російського історика М. Крома. Що вдалося, а що ще доведеться уточнювати чи поглиблювати у даній проблематиці – справа залучення нових джерел та їх глибокий аналіз.

У передмові до другого видання «Меж Русью и Литвой…» М. Кром означив причини, які спонукали до видання книги – продовження студій указаної проблематики, які у результаті значно розширили й доповнили картину суспільно-політичних відносин на пограничних землях ВКЛ з ВКМ, розширення історіографічної та джерельної бази проблематики, врахування низки зауважень, висловлених рецензентами першого видання, а також виявлення ряду фактологічних новин та установлені внаслідок цього доповнення (с. 5–8).

Структурно праця побудована за проблемно-хронологічним принципом. У вступі автор детально й глибоко аналізує наявну й доступно для нього історіографію проблеми, часто вказуючи на праці, які узагальнено або побічно торкаються задекларованої проблеми, показуючи тим історіографічний процес литуаністичних студій. Далі автор для досягнення поставлених дослідницьких завдань – «показати крупним планом процеси, що проходили у Литовській Русі», такі як право населення пограничних територій ВКЛ з ВКМ вирішувати свою долю, співвідношення добровільності та насилля у процесі формування держав Східної Європи, міжетнічні й міжконфесійні конфлікти – у двох великих розділах висвітлює позицію: 1) князів та князівств; 2) міщан та міських поселень періоду литовсько-московського протистояння кінця XV – першої третини XVI ст. Для цього М. Кром часто залучає до аналізу джерела більш раннього та пізнього періоду зазначених хронологічних меж. Даний підхід, на мою думку, цілком виправданий.

В історіографічній частині вступу автор детально аналізує праці істориків, починаючи з кінця XVIII ст., часу перших робіт та публікацій документів з історії русько-литовських відносин XV–XVI ст., й далі, слідуючи хронології появи досліджень, доводить до моменту здачі книги до друку (с. 10–30). М. Кром не обмежується лише аналізом робіт попередників, а й активно дискутує у спірних питаннях, указує на переваги та недоліки у трактуванні тих чи інших тем. Разом з тим, поза увагою автора залишився аналіз частини праць сучасних українських та білоруських литуаністів[2], тим самим недостатньо повно демонструється сучасний історіографічний процес, хоча автор й зазначив, що в історіографічному огляді не ставив задачу вичерпного показу літератури (с. 30), присвяченої долі слов’янських земель ВКЛ. Показово складається враження, що історіографічний процес литуаністичних студій за М. Кромом завершився наприкінці 90-х років минулого століття. Також постійно звертаючись до праці Й. Вольфа та А. Бонєцкого, як до авторитетних досліджень з генеалогії шляхетських та князівських родів ВКЛ, автор не враховує нові дані, представлені в сучасних довідкових виданнях даної проблематики[3].

У частині вступу, присвяченої аналізу джерел теми, М. Кром справедливо означив Литовську метрику (далі – ЛМ) фундаментом його дослідження. Він показав процес введення ЛМ до наукового обігу, вказавши на недостатньо фаховий рівень перших археографічних видань, проте за браком інших видань вимушений, як і більшість інших дослідників, задовольнятися ними. Вкажу свою повагу автору у тому, що він використав 4 книги ЛМ – 7, 17, 23,24 книги записів, досі неопубліковані, а також поряд з опублікованими книгами звертається до їхніх оригіналів (книги 5, 6, 8, 11, 12, 14, 15, 19, 20, 25, 224, 225). При цьому автор не підозрює, принаймні він не вказав про це у книзі, що частина з них уже опублікована литовськими археографами (книги 6, 12, 14, 15, 19, 20). Водночас поза увагою М. Крома залишилося кілька книг ЛМ що стосуються хронології його праці. Це – 30, 43, 227, 228, 229, 230, 231, 523, 560 книги записів, переписів, судових та дипломатичних справ[4]. Також вчений, вказуючи на низький рівень археографічних видань кінця XIX – початку XX ст., чомусь не завжди використовує сучасні, високого рівня, видання книг записів часів Казимира та Олександра Ягеллончиків, зокрема книги записів 1, 3 та 4[5], опубліковані задовго до появи другого видання монографії. Вказуючи прізвища дослідників ЛМ – це вчені з Литви, Білорусі, України, Польщі, Росії та США (с. 35–36), відразу впадає в очі те, що петербурзький історик явно не до кінця орієнтується у питаннях сучасного стану литуаністичних студій та проробленою археографічною роботою по виданню ЛМ вченими різних країн[6].

Окрім ЛМ автор здійснив широку евристичну роботу по виявленню інформації щодо теми дослідження з інших груп джерел. Так, М. Кром використав у своєму дослідженні матеріали бувшого Радзивилівського архіву, посольських книг зносин Росії з Литвою та Польщею, родословних та письцових книг, а також групу наративних джерел – літописи та хроніки (с. 37–42). Загалом М. Кром, на мою думку, використав й проаналізував широке коло джерел, на основі яких представив концепцію литовсько-московських відносин кінця XV – першої третини XVI ст.

Як уже зазначалося вище, автор детально, на скільки дозволяють історіографія та джерела, аналізує процеси суспільно-політичних трансформацій у прикордонних землях, окремо розглядаючи статус та роль князів й князівств та міщан і міст. Так, М. Кром встановив, що «українні» князі у вказаний період представляли собою «за походженням і статусом вельми строкату картину», виділяючи серед них дві категорії – князі-вотчинники (Рюриковичі) й князі, володільці отриманих від господаря вотчин (Гедиміновичі). Вони, в свою чергу, залежно від обсягу прав, ступеня залежності від великого князя литовського та розміру вотчинних володінь, перебували на різних полюсах соціальних сходинок ВКЛ (с. 78). Зокрема, з-поміж Рюриковичів ключові позиції у когорті «українних» князів ключове місце посідали князі-васали Новосильські, представники яких аж до XV ст. будували свої відносини з віленським двором на договірних засадах. При цьому кожна з гілок князів Новосильських (Воротинські та Одоєвські) прагнули самостійно заключити «докончання» з литовським господарем, що детально на джерельних прикладах ілюструє автор. Утім М. Кром, не знаючи про існування вельми цікавого й важливого документу про звернення князів Одоєвських (Михайла та Федора) до Казимира Ягеллончика з метою переходу на литовську службу, уже робить неповні або й хибні висновки. Це, власне, є документ-договір перед докончанням між вказаними Одоєвськими та Казимиром Ягеллончиком (26 січня 1481 р.)[7], а вже самого договору-докончання так до сих пір дослідниками не виявлено. Нижчу ланку посідали князі Масальські, які перетворилися на звичайних вотчинників й до того ж, на думку М. Крома, втратили князівські права (с. 64). В останньому мушу опонувати автору.

Князі Масальські за своїм майновим статусом, звісно, не могли рівнятися з потужними князівським родами ВКЛ, проте формально й на правовому рівні мали той же самий обсяг прав, що й решта осіб з князівським титулом[8]. Боротьба шляхти за зрівняння у правах з князями тривала не одне десятиліття й відображалося в юридично-правових документах ВКЛ – уставних земських грамотах кінця XV – початку XVI ст. та Литовських Статутах. Поступово вона формально досягла бажаного результату, проте у ментальності ранньомодерного суспільства закріпилися такі базові основи статусних відносин, за якими князівський титул ще довго вивищував його носіїв над рештою представників привілейованої верстви – шляхти[9].

Представники трьох гілок князів Масальських у питанні вибору між віленським та московським підданством обрали перше й усі, окрім двох онуків лінії князя Василя Юрійовича – Семен та Василь Михайловичі емігрували до Москви – залишилися вірними великому князю литовському, за що отримали у вотчинне або доживотне володіння невеличкі маєтності у Троцькому, Браславському, Городенському, Смоленському, Василішському, Рошському повітах, а князь Іван Федорович – онук Василя Юрійовича – шляхом вдалого одруження заволодів м. Шумськ у Кременецькому повіті на Волині[10]. Окрім того, князі Масальські одні з небагатьох князівських родів ВКЛ, які протягом тривалого часу займали помітне місце в суспільно-політичному житті ВКЛ та Речі Посполитої до самого кінця існування держави й не згасли, як більшість князівських родів[11].

Маєтності князів-зрадників Семена та Василя Михайловичів Масальських, пожалувані Сигізмундом І Старим, відразу після вд’їзду указаних князів були надані на умовах хлібокормління московським боярським синам, котрі перейшли на службу до великого князя литовського (травень 1534 р. – Івану Поросукову, Федору Салєву, Івану Козиновичу, Артему Васильовичу)[12]. У липні 1534 р. Сигізмунд І Старий остаточно роздав всі василішські володіння князя Василя Масальського колишнім боярам московського князя. У книги ЛМ з приводу цього спеціально було внесено список московських бояр, яким великий князь литовський пожалував маєтності у Василішках і Жолудку, колишні володіння князя В.М. Масальського[13].

Проміжну ланку між князями Новосильськими та Масальськими за М. Кромом займали князі Мезецькі та Вяземські. «Українних» князів, які вели свій родовід від Гедиміна, автор відніс до двох груп. Так, якщо володіння Бельських та Трубецьких на кінець XV ст. він не вважає уділами, то Можайські та Шем’ячичі вже цілком можуть претендувати на статус напівудільних князів (с. 78).

Відповідно до визначених М. Кромом статусів, «українні» князі мали й відповідні позиції в зовнішньополітичній сфері. Чим менше залежав службовий князь від сюзерена (литовського чи московського), тим більш активно проявляв себе у міждержавних відносинах й тією чи іншою мірою його володіння ставали об’єктом претензій ВКЛ, ВКМ та Кримського ханату. (с. 79–81). М. Кром також вказав на неможливість впливу віленського чи московського двору на вибір верховських князів у духовній сфері (с. 81–82), пояснюючи віддаленістю від центру влади та їхньою слабкою втягненістю у політичне життя ВКЛ.

У другій главі розділу автор торкнувся питання вибору служби «українними» князями віленському чи московському дворам, а в цьому контексті й питання переходу на службу до відповідних сюзеренів. М. Кром встановив чіткий зв’язок між статусом «українних» князів та проблемою вибору – залишитися вірним великому князю литовському й при цьому втратити свої володіння чи перейти на службу до великого князя московського й таким чином зберегти свої володіння. У результаті автор довів чітку закономірність – чим більш крупніші володіння мав князь та більш незалежний статус від сюзерена (великого князя литовського), тим частіше такі князі схилялися до вибору на користь московському князю, адже їм було що втрачати. Дрібні ж землевласники були більш тісно пов’язані з віленським двором й відповідно, як правило, зберігали вірність великому князю литовському (с. 116–118). Взамін втрачених у ході воєн маєтностей вони могли й отримували рівнозначні володіння на інших землях ВКЛ, а за сприятливих обставин могли їх і розширити. До того ж більшість дрібних князів значною мірою залежали від служби при дворі великого князя литовського й тим самим будували свою кар’єру та, відповідно, благополуччя родини.

Третя глава розділу присвячена аналізу статусу та політичної ролі православних князів у ВКЛ на предмет того, чи вони були лояльні до властей, чи могли створити опозицію ним, й чи могли створити окремі партії, рухи тощо. Автор вірно відмітив поступовий процес ліквідації удільної системи та князівств у ВКЛ, коли на початок XVI ст., за винятком кількох – уділи зберігались за кн. М.І. Заславським на Мстиславль і Мглин, за Ф.І. Ярославичем – на Пінськ і Клецьк, за Ю. Семеновичем – на Слуцьк і Копиль (с. 119–120) – удільна система управління повністю була замінена на централізовану. Вагому роль у цьому відіграло неминуче дроблення князівських родів та гнізд, зменшення ролі у політичному житті держави та наступ панської верстви. Водночас, автор, аналізуючи дані Перепису війська ВКЛ 1528 р., знову ж звертається до видання «РИБ» 1915 р., тоді як Перепис виданий майже одночасно білоруськими та литовськими археографами[14] (причому у литовському виданні долучено досі невідому частину перепису війська ВКЛ). Та це вже не так важливо по суті. На мою думку, для з’ясування монолітності чи розрізненості князівських корпорацій більш важливо встановити рівень концентрації земельних володінь та політичної активності князів в окремо конкретних регіонах, а не ВКЛ загалом. Так, наприклад, мною встановлено, що князівське землеволодіння станом на 1528 р. на Волині сягало 44%. Воно практично не змінилося через півстоліття (45%)[15]. Вдалося також вирахувати ймовірну долю концентрації земельних володінь всередині двох основних груп князівської верстви. Так, «княжата-повітники» тримали в своїх руках 16% землі на Волині, а «княжата головні» – 84%[16]. Таку ж процедуру варто було б зробити з регіонами, які цікавлять автора монографії.

Складніше встановити ревінь політичної активності регіональної князівської еліти у період, коли практично всі питання функціонування державного організму ВКЛ вирішувалися великим князем та призначуваними ним панами радою, а місцеві органи самоуправління були запроваджені лише в середині 60-х років XVI ст. А указаний часовий період виходить за хронологічні межі книги М. Крома. Автор, на мою думку, не в повному обсязі представив кар’єри дрібних князів після здійснення ними вибору на користь великого князя литовського, обмовившись лише кількома прикладами – й у часі обмежившись лише початком XVI ст., оминувши багато представлені джерелами 20–40 роки[17], які, як вважає дослідник, можуть дати уявлення про узагальнену картину їх ролі у суспільно-політичному житті ВКЛ (с. 128–129, 131–132).

Розвиваючи тему про роль і місце князів у суспільно-політичному житті ВКЛ автор робить висновок про те, що вони «займали хоч і не першочергове, проте міцне місце в політичній системі Великого князівства Литовського» (с. 136), з чим я повністю солідаризуюсь[18]. Утім М. Кром, на мою думку, схематично пояснює специфіку намісницьких урядів у ВКЛ, акцентуючи увагу на «частій зміні намісників у багатьох землях», що призводило до частих зловживань з їхнього боку та неможливості закріплення за ними лідерства у регіоні серед православного населення, за винятком волинських князів (с. 136–137). Справа в тому, що часта зміна намісників була наслідком впроваджуваної політики віленського двору у подолані місцевого корпоративізму[19], як і здійснювана великими князями литовськими політика земельних надань, коли земельні володіння князівських та шляхетських родів розпорошувалися по всій території ВКЛ[20].

В останній, четвертій, главі першого розділу, автором проаналізовано роль князів у повстанні Глинських. Ним ґрунтовно змальовано повну картину зговору Глинських й встановлено, що більшість князів загалом були задоволенні своїм положенням у ВКЛ, тому не прагнули до створення окремих партій чи груп, що й визвало їхню непідтримку амбітних князів у подіях 1508 року[21] (с. 152). Наприкінці глави автор стисло виклав узагальнюючі висновки до розділу (с. 152–153).

Не менш цікаві дослідницькі підходи застосовує М. Кром у другому розділі монографії, присвяченому ролі міст та міщан порубіжних територій у ситуації вибору між Вільно та Москвою. Тут, як і в попередньому розділі, дослідник методично у кожній з чотирьох глав на широкому джерельному матеріалі викладає авторську концепцію.

У першій главі розділу М. Кром аналізує статус порубіжних «сіверських та верховських» міст у політичній системі ВКЛ. Якщо ситуація з сіверськми містами означеного періоду нам відома, передусім, за монографією О.Русиної, то дуже мало робіт присвячено пограничним верховським містам, які, за словами М. Крома, були занадто слабко втягнені у внутрішньополітичне життя «материкового» ВКЛ (с. 154–155). До того ж наявний джерельний пласт ЛМ демонструє лише зовнішній бік верховських міст і тільки «при ретельному аналізу із цих скупих даних можна вичленити цінну інформацію» (с. 155). Поглянемо ж наскільки це вдалося зробити автору монографії.

М. Кром точно відмітив, що більшість порубіжних міст перебували у власності князів й тому, відповідно, у зносинах з великокнязівською владою представлені від імені їхніх власників, що утруднює з’ясування позиції міщан (с. 156). Князівські міста являли собою центри відповідних князівських уділів, де господар визначав та впливав на всі сторони міського життя. На жаль, брак джерел щодо цього регіону не дозволяють комплексно й різносторонньо показати функціонування «українних» міст середини XV – першої третини XVI ст. зазначеного статусу.

Іншу категорію порубіжних міст складають міста із господарським статусом. Проте й вони, залежно від міри привілейованості, поділяються на групу крупних привілейованих міст, такі як Полоцьк, Вітебськ, Смоленськ, та дрібні міста, що управлялися великокнязівськими намісниками – Торопець на півночі, Любутськ та Мценськ у верхів’ях Оки, Брянськ, Радогощ та Путивль у Сіверській землі. Дорогобуж та Рильськ через часту зміну власників автор відніс до категорії міст з неясним статусом. М. Кром встановив закономірність, що з віддаленістю від центру зв’язок зі столицею ВКЛ слабшав й до того ж ці міста дуже мало представлені в документації ЛМ (с. 162–163). З цього випливає й недостатня увага щодо цих міст з боку влади та великого князя зокрема. Проте, на мою думку, литовська влада прагнула контролювати віддалені від центру володіння й докладала щодо цього чималих зусиль, хоча, звісно, мала суттєві проблеми. Вважаю невиправданим твердження автора про відсутність будь-яких контактів віленського двору з жителями Любутська та Мценська, які дослідник зарахував до шерегу міст зі слабким чи «нульовим» ступенем контакту з Вільно (с. 163).

У так званій книзі данин Казимира Ягеллончика[22] видавці визначили місце виходу низки надавчих та підтверджувальних листів великого князя литовського саме Любутськом. Відповідно з цього випливає, що Казимир Ягеллончик персонально перебував у місті зі своїм двором й як повноправний господар над підвладними йому територіях здійснював свої функції.

Аналізуючи систему управління в Брянську, М. Кром вже вкотре вказує на нетривалий термін управління тут великокнязівських намісників й цим доводить неможливість міцного закріплення влади[23]. Ти часом активне відстоювання свої привілеїв й протидія свавіллю великокнязівських намісників (зокрема, Ф. Заславському) дає підстави автору вважати брянську міську общину згуртованою[24].

Апріорі занесені М. Кромом до другої лінії оборони ВКЛ міста, такі як Могилев, Слуцьк, Пінськ, Орша, Кричев, Мозир, автор наділив статусом, де міщани активно виражали свою позицію, контакти тут з центром були вже набагато продуктивнішими й, відповідно, отримали окремі права (с. 169–175). Нарешті, група крупних привілейованих міст (Смоленськ, Вітебськ, Полоцьк, Мінськ) мала статус, який виразно виділяв їх від решти пограничних міст ВКЛ (с. 175–192). Їхні жителі отримали великий обсяг прав та привілеїв, гарантованих великокнязівською владою спеціальними грамотами (уставними чи обласними земськими грамотами) й активно їх відстоювали. Для доведення своєї концепції М. Кром використовує широке коло джерел, враховуючи низку праць дослідників-литуаністів та урбаністів. Водночас, автор, як показано мною раніше, залишив поза своєю увагою найновіші роботи, зокрема, що стосуються проблемі функціонування уставних земських грамот у ВКЛ в достатутовий період[25] та інституту старини й новини[26]. До того ж вельми цінну інформацію про специфіку здійснення судової діяльності вітебського воєводи 30-х років XVI ст. автор міг би почерпнути з чергового видання однієї з книг ЛМ[27].

Друга глава проливає світло на події боротьби за порубіжні території ВКМ з ВКЛ. Автор у хронологічному порядку детально ілюструє всі перипетії московко-литовських воєн кінця XV – першої третини XVI ст. через призму позиції окраїнних міст та міщан щодо цих подій. М. Кром цілком переконливо довів висловлене ним у попередніх главах припущення про прямий зв’язок між статусом того чи іншого міста та його позицією на зовнішньополітичній арені. Так, «українні» удільні містечка не виражали будь-якої самостійної позиції й не виявляли протидії під час їхнього захоплення московськими військами. Міста другої категорії – крупні приватні та малі великокнязівські – були більш пов’язані з центральною владою, тому займали лише певну позицію, яка змінювалася залежно від співвідношення воюючих сторін. Їх ВКМ для завоювання потребувалося більше часу й зусиль. Крупні привілейовані міста з сильно розвиненими міським общинами, віднесені умовно М. Кромом до третьої категорії, найбільш активно проявляли себе у внутрішньо- та зовнішньополітичній сфері й займали безкомпромісну позицію у боротьбі з московським військами, активно підтримуючи власті ВКЛ (с. 225–226). Вочевидь, не можна вважати незнання автором деяких архівних фондів, де зберігається цінна інформація про внутрішньоміську боротьбу у ході Стародубської війни, як недолік чи недопрацювання, бо, на жаль, дедалі важче стає працювати в іноземних архівах через брак коштів. Тим не менше, деталі зговору гомельський пушкарів із стародубськими попами відображено у листі Сигізмунда I Старого до гомельського князя Василя Юрійовича Толочинського[28].

Третя глава представляє, на мою думку, найбільший інтерес, адже автор намагається встановити рівень лояльності окремих груп міського населення «українних» міст до властей ВКЛ й, де дозволяють джерела, вказати конкретних осіб, які залишилися на службі у великого князя литовського й які перейшли на московську службу. Таку інформацію можна отримати внаслідок кропіткого роботи по виявленню в актах ЛМ надавчих чи підтверджуваних великокнязівських листів чи привілеїв. Указуючи на особливості позицій різних верств населення сіверських міст щодо проблеми переходу чи не переходу на службу великому князю литовському чи московському, автор відзначив вагому залежність боярства від місцевих князів, при цьому явно недооцінюючи (вірніше, зовсім не вказуючи) потронально-клієнтарну залежність перших від других. Адже висока залежність дрібних боярських родів від своїх патронів значною мірою й пояснює, чому з переходом на литовську чи московську службу певного князя зумовлювало й відповідне рішення та вибір бояр-клієнтів[29].

Остання глава книги проливає світло на систему заходів московських правителів по закріпленню новоприєднаних територій до ВКМ. Це – введення на місцях намісницького управління на заміну удільному, постійна присутність тут військових підрозділів московського війська, заселення завойованих територій служилими людьми з центральних регіонів ВКМ та одночасне виселення місцевих людей вглиб московських земель. До того ж на сіверських територіях, які були віддалені від Москви, процес заселення московськими підданими розпочався набагато пізніше, ніж на заокських, тому тут й довше й більше зусиль довелося прикладати властям ВКМ для остаточного їх закріплення (с. 253–255).

Наприкінці цієї ж глави автором викладені короткі узагальнення/висновки до всієї книги (с. 258–259).

Слід окремо відзначити вагому пророблену роботу автора, яка відобразилася як додатки до монографії. Зокрема, М. Кром у першому додатку розмістив раніше невідомий привілей Сигізмінда І Старого Смоленську 1513 р., введеного дослідником до наукового обігу 2003 р.

У додатку №2 М. Кром подав інформацію про брянських бояр на предмет того, якому з правителів (великому князю литовському чи московському) залишилися вірними після 1500 р. Тут подано 36 боярських родів, більшість з яких залишилися на литовській службі.

Ще більше боярських родів (186 позицій) представлено у додатку №3. Тут йде мова про смоленських бояр та їх вибір на користь ВКЛ чи ВКМ. Звісно, що даний список можна доповнювати з введенням та віднадженням нових оригінальних документів, розпорошених по архівосховищах багатьох країн.

Наприкінці книги поміщено зручний для роботи дослідників іменний та географічний покажчики, а також списки карт, схем й таблиць.

Таким чином, рецензована книги представляє значний інтерес для дослідників ВКЛ та ВКМ, пророблена на високому фаховому рівні, ґрунтовні висновки базуються на основі аналізу комплексу джерел, багато з яких вводяться вперше до наукового обігу. Та все ж остаточну крапку у справі дослідження прикордонних земель ВКЛ з ВКМ ще рано, насамперед, враховуючи низку причин об’єктивного та суб’єктивного характеру. М. Крому слід завдячувати тим, що автор вперше зробив глибоку комплексну та узагальнюючу роботу у такій складній темі.

Блануца Андрій

Див.: Блануца А.В. «Українні» князі та бояри у виборі між Вільно та Москвою на зламі XV–XVI століть. Рец.: М.М. Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид., випр. та доп. – Москва: Квадрига; Об’єднана редакція МВС Росії, 2010. – 320 с. // Український історичний журнал. – 2011. – №5. – С. 179–189.

---

[1] Кром М.М. Меж Русью и Литвой: Западнорусские земли в системе русско-литовских отношений конца XV – первой трети XVI в. – М., 1997. – 231 с.

[2] Щодо сучасної української історіографії ВКЛ див. бібліографію: Блануца А., Ващук Д. Украина: литовский период истории (современная историография и историческое сознание) // Lietuvos didžiosios kunigaikštijos tradicija ir tautiniai naratyvai. – Vilnias, 2009. – P. 321–336; щодо білоруської історіографії: Саганович Г. Великое княжество Литовское в современной белорусской историографии // Lietuvos didžiosios kunigaikštijos tradicija ir paveldo «dalybos». – Vilniaus, 2008 – P. 73–91. Бібліографію національних шкіл історії ВКЛ до 2003 р. див.: Вялікае княства Літоўскае: гісторыя вывучэння ў 1991–2003: мытэрыялы міжнар. Круглага стала «Гісторыя вывучэння Вялікага княства Літоўскага ў 1991–2003 гг.», Гродна (16–18 мая 2003 г.) / редкал.: С.Б. Каўн (адказ. рэд.) [і інш.]. – Мінск: Медисонт, 2006. – 544 с. Окремі праці будуть зазначатися по ходу аналізу відповідних частин монографії.

[3] Urzędnicy centralni i dostojnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV – XVIII wieku: Spisy / Oprac. H. Lulewicz i А. Rachuba. – Kórnik, 1994; Urzędnicy województw kijowskiego i czernihowskiego XV–XVIII wieku. Spisy. – Kórrnik, 2002.; Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego. Spisy / Oprac. H. Lulewicz i А. Rachuba, t. 4: Ziemia smoleńska i województwo smoleńskie XIV–XVIII wiek. – Warszawa 2003. та ін.

[4] Метрыка Вялікага Княства Літоўскага: Кніга 30 (1480–1546). Кніга запісаў 30 (копія канца XVI ст.) / Падрыхтаваў В. Мянжынскі. Мінск: Беларуская навука, 2008; Метрыка Вялікага Княства Літоўскага: Кніга 43 (1523–1560 гг.): Кніга запісаў 43 (копія канца XVI ст.) / Падрыхтаваў В.С. Мянжынскі. – Мн., 2003; Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 227 (1533–1535): 8-oji Teismų bylų knyga (XVI a. pabaigos kopija). / Spaudai parengė I. Valikonytė, S. Lazutka. – Vilnius, 1999; Судебная книга витебского воеводы, господарского маршалка, волковыского и оболецкого державцы М. В. Клочко / 1533–1540 (Литовская Метрика. Книга №228. Книга судных дел №9). Подготовили В.А. Воронин, А.И. Груша и др. – Москва: Наука, 2008; Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 229 (1540–1541): 10-oji Teismų bylų knyga (XVI a. pabaigos kopija). / Spaudai parengė S. Lazutka, I. Valikonytė, S. Viskantaitė, L. Steponavičienė, J. Karpavičienė. – Vilnius, 2003; Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 230 (1542): 11-oji Teismų bylų knyga (XVI a. pabaigos kopija). / Spaudai parengė I. Valikonytė, S. Viskantaitė, L. Steponavičienė. – Vilnius, 2001; Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 231 (1540–1543): 12-oji Teismų bylų knyga (XVI a. pabaigos kopija). / Parengė I. Valikonytė, N. Šlimienė, S. Viskantaitė-Saviščevienė, L. Steponavičienė. –Vilnius, 2007. Вичерпну бібліографію виданої ЛМ див.: Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 22 (1547): Užrašymų knyga 22. Parenge A. Blanutsa, D. Vashchuk, D. Antanavičius. – Vilnius: Lietuvos istorijos institutas, 2010. – P. 169–173/

[5] Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 1 (1380–1584): Užrašymų knyga 1. / Parengė A. Baliulis, R. Firkovičius. – Vilnius, 1998; Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3. / Parengė L. Anužytė ir A. Baliulis. – Vilnius, 1998; Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 4. (1479–1491): Užrašymų knyga 4. / Parengė L. Anužytė. – Vilnius, 2004; Дослідження щодо книги данин Казимира Ягеллончика свого часу здійснив А. Ясинський (Ясінскі А. Спроба крытычнага вывучэньня Кнігі данін вялікага князя Казіміра (з дадаткам паведамленьня А. Сядзельнікава аб пісару Якубе) // Arche. – 2009. – №7. Гістарыяграфія 1920-х: Сярэднявечча і раньнемадэрны час. – Менск. – С. 1022–1067.

[6] Окрім названих дослідників ЛМ, литуаністичними студіями активно займаються А. Груша, В. Воронін, М. Вайтович, А. Дзярнович, А. Мяцельський, В. Свяжинський – Білорусь, Д. Антонавічус, Л. Анужите, Д. Баронас, Л. Йовайша, Д. Вілімас, А. Рагаускас, Р. Рагаускєне, Р. Фірковічус, Л. Караліус, Л. Степонавічєне, Й. Карпавічєне, С. Віскантайте-Савіщевєне, Е. Рімша – Литва, А. Рахуба – Польща, А. Блануца, Д. Ващук, В. Кравченко – Україна.

[7] Archiwum Główny Aktόw Dawnych. – Archiwum Radziwiłłów. – Dz. I. – Zbior dokumentów pergaminowych. – Sygn. 7364. У книзі указано лише на документ за 1483 р.

[8] Про особливе положення й статус князів у ВКЛ див.: Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна. Видання друге, переглянуте і виправлене. – К.: Критика, 2008. – С. 77–127; Блануца А. Земельні володіння волинської шляхти в другій половині XVI ст. – К., 2007. – С. 39–57.

[9] Яковенко Н.М. Українська шляхта… – С. 77–86.

[10] Князі Масальські: документи і матеріали XVI ст. Випуск 1. / Підготовка до друку й авторський текст Андрія Блануци, Дмитра Ващука. – К.: Університетське видання “Пульсари”, 2007. – С. 14–20, 106–125 Бланца А.В. Ващук Д.П. Князівський рід Масальських за матеріалами Литовської метрики (середина XV – перша половина XVI ст.) // Український історичний журнал. – 2007. – № 4. – С. 37–51; Поліщук В. Городенська лінія князів Масальських на Волині у XVI ст. (Руська титулована знать Великого князівства Литовського у структурі шляхетського землеволодіння) // Український історичний журнал. – 2008. – № 2. – С. 4–16.

[11] Бранденбург Н. Род князей Мосальских XIV–XIX в. – Санкт-Петербург, 1892. На жаль, М. Кром не використав указані роботи у своєму дослідженні, які могли б вплинути на його позицію щодо статусу князів у ВКЛ.

[12] Князі Масальські… – С. 116–118; LM 227. – P. 165. Указану книгу ЛМ М. Кром не використав.

[13] Князі Масальські… – С. 118; LM 227. – P. 131.

[14] Перапіс войска Вялікага княства Літоўскага 1528 года / Метрика Вялікага княства Літоўскага. Кніга 523. Кніга публічних спраў 1. Падрыхтавалі да друку. А.І. Груша, М.Ф. Спірыдонаў, М.А. Вайтовіч. – Мн., 2003; Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 523 (1528m.): Viešųjų reikalų knyga 1. / Parengė A. Baliulis, A. Dubonis. – Vilnius, 2006;

[15] Блануца А. Земельні володіння…– С. 51–53. Також цій проблемі посвячено окрему статтю Блануца А. Структура шляхетського землеволодіння на Волині (за матеріалами Попису війська Великого князівства Литовського 1528 р. та Поборового реєстру Волинського воєводства 1570 р.) // METRICIANA: Даследаванні і матэрыялы Метрикі Вялікага Княства Літоўскага. – Т. IV. – Мінск: Athenaeum, 2007. – С. 42–58.

[16] Блануца А. Княжата головні” та „княжата-повітники” на Волині у XVI – першій половині XVII ст. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIІI ст.). – К., Інститут історії України НАН України, 2006. – Вип. 6. – С. 230.

[17] Автором не використані указані вище книги ЛМ №№30, 43, 227, 228, 229, 230, 231, 560.

[18] Указуючи на поступовий процес зрівняння у правах руських князів та бояр з литовськими, М. Кром чомусь оминає увагою фундаментальну працю Х. Ловмянського (Łowmiański H. Polityka Jagiellonόw. – Wydanie drugie. – Poznań, 2006.), посилаючись лише на його статтю (с. 134), видруковану у збірнику «Феодальная Россия во всемирно-историческом процессе» за 1972 р.

[19] Переважна більшість намісницьких урядів у ВКЛ перебувала в одних руках від одного до трьох років, і лише в окремих випадках були винятки. Див., наприклад, Яковлів А. Намісники, державці і старости господарського замку Черкаського в кінці XV і в XVI вв. – К., 1907.

[20] Див., наприклад, Блануца А. Політика земельних надань Сигізмунда ІІ Августа на українських землях Великого князівства Литовського: основні тенденції та джерела дослідження // Україна крізь віки: Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України професора Валерія Смолія. – К., Інституту історії України НАН України, 2010. – С. 213–232.

[21] Вважаю, що остання захищена дисертації з теми повстання князів Глинських (Шніп М.А. Унутрыпалітычны канфлікт 1508 г. у Вялікім княстве Літоўскім у кантэксце міжнародных адносін ва Усходняй Еўропе. – Автореф. дисс. канд.. ист. наук. – Мінск, 2009. – 24 с.), не використана М. Кромом, дещо доповнила, а почасти й змінила б низку акцентів даної проблематики. Див., наприклад, окремі праці М. Шніпа: Шніп М.А. Сацыяльны склад удзельнікаў мяцяжу Глінскіх у Вялікім княстве Літоўскім // Весн. Беларус. дзярж. ун-та. Серыя 3, Гісторыя. Філасофія. Паліталогія. Сацыялогія. Эканоміка. Права. – 2007. – №2. – С. 3–7; Он же. Мяцеж Міхаіла Глінскага // Беларус. гіст. часоп. – 2007. – №3. – С. 9–14; Он же. Антыдзяржаўны мяцеж 1508 года ў Вялікім княстве Літоўскім // Гісторыя: праблемы выкладання. – 2007. – №4. – С. 53–57.

[22] Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3. / Parengė L. Anužytė ir A. Baliulis. – Vilnius, 1998. – Р. 42; Ясінскі А. Спроба крытычнага вывучэньня Кнігі данін вялікага князя Казіміра... – С. 1022–1067.

[23] Див. з цього приводу мої зауваження у поклиці №19.

[24] У достатутовий період судом першої інстанції був намісницький чи воєводський й тому усі конфлікти поміж старостою чи намісником та жителями міста мали вирішуватися саме ними, тобто тими, на кого, власне, скаржилися міщани. У такому разі міщани теоретично (й це при детальному розгляді джерел можна підтвердити) могли відразу позиватися зі скаргою до великого князя литовського, оминаючи таким чином суд першої інстанції. Поза тим, це тема окремого ґрунтовного дослідження.

[25] Ващук Д. Aбыхмо дεръжали ихъ пωдлѢ права ихъ зεмъли (Населення Київщини та Волині і великокнязівська влада в XV–XVI ст.). – К., 2009.

[26] Блануца А. Ващук Д. Інститут „старини” й „новини” в правових та економічних джерелах Великого князівства Литовського (друга половина XV–XVI ст.) // Український історичний журнал. – 2006. – №2. – С. 11–23; Blanutsa A., Vashchuk D. ‘Old ways’ versus ‘novelties’ in the legal and economic sources of the Grand duchy of Lithuania ca. 1450–1700 // Lithuanian historical studies. – Vol. 12. – 2007. – Vilnius, 2009. – P. 19–40; Ващук Д. Непорушність «старини»: державна політика Великого князівства Литовського чи історіографічна традиція кінця XIX – першої третини XX ст. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIІI ст.). – К., Інститут історії України НАН України, 2006. – Вип. 6. – С. 423–438.

[27] Судебная книга витебского воеводы, господарского маршалка, волковыского и оболецкого державцы М.В. Клочко / 1533–1540 (Литовская Метрика. Книга №228. Книга судных дел №9). Подготовили В.А. Воронин, А.И. Груша и др. – Москва: Наука, 2008

[28] Archiwum Główny Aktόw Dawnych. Archiwum Potockich z Radzynia. – F. 334. – Sygn. 295. – S. 37.

[29] Існує низка теоретичних й конкретно-історичних праць з клієнтарно-патрональних відносин у ВКЛ та Речі Посполитій. Див., наприклад, Klientelism and patron – client relations: a bibliography // Political Clientelism, Patronage and Development (Contemporary Political Sociologi, 3) / Wyd. S.N. Eisenstadt, R. Lemarchand. – Bewerly Hills–London, 1981; Mączak A. Klientela. Nieformalne systemy władzy w Polsce i Europie XVI–XVIII w. – Warszawa: Semper, 2000. – Wydanie 2. – 356 s.