четверг, 17 мая 2012 г.

Боротьба за галицьку спадщину




Чотирнадцяте століття в історії України з легкого розчерку пера класиків минулого – М. Грушевського, В. Антоновича, І. Крип’якевича та ін., на довгі роки ввійшло у вітчизняну історію як період «темних віків». Скупі дані джерел, погана їх збереженість, а почасти й незнання або недоступність синхронних документальних свідчень, увіковічених на пергаменах та в літописах мовами, що давно вийшли зі вжитку (так звані «мертві мови»), історикам минулого й сучасності до сих пір не дають «до кінця» розібратися в складних міжнародних та політичних процесах, які безпосередньо пов’язані з українськими землями, які стали ареалом боротьби основних гравців європейського континенту за розширення власних територій за рахунок ласих західноукраїнських земель.
Чимало «історичних ребусів» залишаються нерозв’язаними щодо боротьби за галицьку спадщину середини XIV ст., активними фігурантами якої стали Королівства Польське й Угорське, Велике князівство Литовське, а також представники боярської руської аристократії, очолюваної Дмитром Детьком. Неочікувана й досі загадкова для істориків смерть останнього з династії Романовичів Юрія ІІ Болеслава породила «військово-дипломатичну активізацію найближчих легітимних претендентів на галицько-волинські землі».
Претенденти
Персоніфіковано претензії на галицький стіл проявило відразу троє представники монарших дворів Європи XIV ст. Найбільш легітимні права були в литовського князя Любарта-Дмитра з династії Гедиміновичів, який являвся зятем останнього волинського князя з роду Романовичів Леву ІІ Юрійовичу.
Завдяки династичному шлюбу право на галицький трон теоретично мав угорський монарх Карл Роберт Анжуйський, нащадок династії Арпадів. Він за неспростованими досі даними був одружений на Марії Львівні, дочці галицького князя Лева Даниловича. Саме цей шлюб й відкривав шлях угорському королю на галицькі землі. По його смерті (142 р.) боротьбу за «галицьку спадщину» продовжив його первісток, син Людовік І.
Найбільш претензійно на галицький трон зазіхав польський король Казимир ІІІ, котрий, як виявилося, мав найменш вагомі права оволодіти галицьким престолом. Він доводився галицько-волинському князю Юрію ІІ Болеславу лише свояком унаслідок шлюбу з дочкою великого литовського князя Гедиміна Альдоною-Анною. Вона ж була рідною сестрою дружини останнього галицько-волинського князя.
Серед згаданих трьох претендентів на «галицьку спадщину» найвагоміші легітимні права мав литовський князь Любарт-Дмитро. Наступними йшли угорський король Карл Роберт та його син Людовік І. Найменш династично обґрунтованими правами володів польський монарх Казимир ІІІ. Найбільш серйозною підставою, яка давала можливість претендувати на «галицьку спадщину» була присутність 29 червня 1338 року на зустрічі з ним напівміфічного й невідомого зі східнослов’янських джерел Лотка, котрий йменувався в одній з хронік «руським князем». Вчені згаданого персонажа вважають ні ким інакше, як Болеслава-Юрія Тройденовича. Він, за неспростованими досі даними у разі своєї раптової смерті, начебто заповів у спадок свої галицькі володіння саме Казимиру ІІІ. Водночас галицький князь заручився підтримкою і з боку угорського правителя.
Таким чином, 1340 рік дав старт боротьбі за вакантний східноєвропейський престол. Як виявилося, найбільш ретельну підготовку до військового загарбання земель Галицько-Волинського князівства Романовичів провів польський король Казимир ІІІ. Вже 16 квітня 1340 року (через 9 днів після отруєння останнього галицького князя) польський король зі своїм військом вирушив маршем на Русь, швидко здобув Львів, пограбувавши князівську скарбницю та все місто. За даними польського хроніста XV ст. Яна Длугоша, протягом літа 1340 року Казимиру ІІІ також вдалося швидко заволодіти найважливішими політико-адміністративними центрами колишнього Галицько-Волинського князівства: Перемишлем, Галичем, Луцьком, Володимиром, Сянком, Любачевим, Теребовлею та Тустанню.
Таке швидке завоювання обширних територій упродовж двох місяців літа 1340 року (за Яном Длугошем, починаючи з кінця червня) стало можливим значною мірою завдяки союзницькій допомозі, на що свою увагу звертали історики не одного покоління. Сучасні історики М. Волощук та А. Стасюк наводять безперечні дані про вагомий угорський фактор у допомозі Казимиру ІІІ.
Мадярський союзник
Відомо, що кількаразово у 1335, 1338 та 1339 роках було проведено серію зустрічей між провідними європейськими монархами у фортеці угорського короля Карла Роберта Анжуйського Вишеграді, внаслідок чого будо укладено польсько-угорську династичну унію. Відтоді угорський монарх став найбільш близьким та надійним союзником Казимира ІІІ. Тому логічно, що під час квітневої військової кампанії польського короля, дотримуючись союзницьких зобов’язань, взяло участь угорське військо. На чолі угорських рицарів стояв Віллерм Другет – один зі найвпливовіших й найвідоміших урядників Угорського королівства доби укріплення династії Анжу на угорському престолі.
Військова активність угорців на східному кордоні сягало своїми коріннями ще 1332 року, коли Карл Роберт Анжуйський у коаліції з іншими центральноєвропейськими володарями вживав превентивних заходів задля протидії спільним русько-татарським походам до європейських королівств. Угорщина була вельми зацікавлена в нейтралізації таких походів. До того ж наприкінці лютого 1340 року спільні татарсько-руські військові об’єднання здійснили напад на польські та угорські землі, що й стало приводом до активної допомоги угорців у завоюванні руських земель.
Як показують сучасні дослідження, угорський король Карл Роберт Анжуйський досить швидко відреагував на звістку про смерть Болеслава Тройденовича. Так, початок виступу палатина Віллерма (очільника угорського війська) припав на післяпасхальні дні, тобто 19 або 20 квітня 1340 року,від моменту отруєння галицько-волинського князя 7 квітня. Якщо Воскресіння Христове припадало на 16 квітня, то мобілізація угорських військ в такі терміни виглядала надто непростим завданням для Карла Роберта та палатина Віллерма. Утім, угорський король зумів підготувати військо в оптимально короткі терміни. Сам же Казимир ІІІ вирушив походом на землі Галицько-Волинського князівства через 9 днів після отруєння його останнього князя, тобто на саму Пасху (16 квітня).
Другий після короля
Щодо очільника угорських військ у поході Казимира ІІІ, та постать палатина Віллерма Другета не виглядає дивною й випадковою. Він походив з апулійської знаті й зумів вислужитися при дворі батька Казимира ІІІ – Володислава Локетка. Зокрема, восени 1330 року Віллерм брав участь на польському боці в боротьбі з Тевтонським орденом. Тому залучення вже добре перевіреного в боях на боці династії П’ястів урядника до чергової воєнної кампанії було цілком закономірним. А статус посади палатина, яку він обіймав тривалий час, дозволяв за необхідності й рішення короля управляти значними військовими контингентами та здійснювати судочинство під час походів.
Статусно палатин у соціальній ієрархії феодального середньовічного Угорського королівства посідав після короля другий щабель й був наступним за авторитетом та впливом особою в монархіїє. Це при тому, що заміна династії в Угорському королівстві на початку XIV століття ніяк не позначилася на його статусі. Мало того, за відсутності самого монарха він управляв судовими, і що головне, військовими справами в королівстві. Часом палатин очолював військові кампанії за межі країни або ж обороняв її кордони від зовнішніх нападів. Так, ще в XIII столітті палатини очолювали загарбницькі походи на східнословянські племена. Зокрема, восени 1210 року за наказом короля Ендре ІІ на Галичину рушило угорське військо, очолюване палатином Потом. Саме під час цього походу відбулося усунення від влади в Галичині князів Ігоревичів та встановлення на престолі ще тоді малолітнього Данила Романовича (в майбутньому – Данила Галицького). Таким чином, угорці виступили союзником одного з наймогутніших князів Галицько-Волинської держави. За іншим прикладом, у березні 1241 року палатин Діонісій на чолі елітних загонів стримував потужний натиск військ монголів у районі Верецького первалу. Та, незважаючи на відчайдушний захист, монголам вдалося відтиснути армію палатна вглиб Угорського королівства.
Врешті, статус самого палатина Віллерма, який здійснював у цей час управління прикордонним із Галицькою землею Спішським комітатом (територіально-адміністративна одиниця Угорського королівства) засвідчував про велику довіру з боку короля. А Спішський комітат був одним із базових по підготовці та проведенню військових кампаній на східні території у попередні десятиліття. Саме тут була розбудована широка мережа фортець та укріплень, лікарень, активно функціонувала прикордонна сторожова служба (єдина у своєму роді на всьому східному та північно-східному кордоні Угорського королівства), активно діяли рицарські ордени. Сюди, що було вельми важливо у ті часи, із західноєвропейських країн переселялися госпіти – найбільш вигідні для ведення сільського господарства категорії суспільства, в основному із Саксонії та Фландрії.
Тому не дивно, що мобілізація військ для походу на Галичину проходила, головно, за рахунок рицарів та обслуги із Спішського комітату, бо ж це була єдина готова для подібних заходів територія з відповідно підготовленими й досвідченими воїнами. На доказ цього вказують й прізвища учасників походу 1340 року (Балоги, Розгоньї, Текелі та ін.), що засвідчують їхні родові походження саме із земель Спішського комітату.
Деталі походу
Похід палатина Віллерма, датований квітнем-травнем 1340 року, розпочався 19 або 20 квітня й засвідчує про швидке інформування прибічників вже покійного князя Болеслава своїх союзників про смерть останнього з династії Романовичів. Для цього за два тижні невідомому нам послові потрібно було не зволікаючи вирушити з Володимира (нині – Володимир-Волинський), де було вбито Болеслава Тройденовича, до Вишеграда. Після цього угорський король мав також дуже швидко відправити відповідні інструкції палатину Віллерму, котрий миттєво розпочав підготовку й рушив у похід. Складність у виконанні завдання полягала у тому, що палатин у цей час не був серед оточення короля, й тут мала ефективно спрацювати курєрська служба. Стрімке ж реагування на події, пов’язані з вбивством князя Болеслава, переконую в тому, що у розпорядженні палатина були військові сили, які не потребували додаткової мобілізації.
Галицька кампанії могла б розпочатися й раніше, проте не відбулася в силу передсвяткових приготувань й вірогідних домовленостей з польським монархом. Так, Казимир ІІІ вирушив на Волинь на 9-тий день після вбивства Болеслава – тобто 16 квітня 1340 року, на 3-4 дні раніше від палатина Віллерма. Враховуючи складність просування у передгірських й гірських територіях військ у квітневі дні, очевидно, що війська палатина та польського монарха повинні були зустрітися в прикордонних землях й далі воєноначальники мали обумовити подальші спільні плани. У такому разі палатину не було сенсу виступати в похід раніше, бо довелося б кілька зайвих днів чекати на війська Казимира ІІІ.
Протягом квітня-травня 1340 року польські війська здобули Сянок, Перемишль та Львів. У це же час угорські союзники зайняли Тустань, Галич і Теребовлю. Проте доволі швидкі успіхи Казимира ІІІ у процесі приєднання галицько-волинських земель наштовхнулися на рішучу протидію місцевого боярства на чолі з Дмитром Детьком та Данила з Острова. Вже наприкінці 1340 року відбувся похід татарських військ на Польщу внаслідок союзницьких домовленостей з руським боярством. Утім, це призвело лише до тимчасової втрати завойованих Казимиром ІІІ галицьких земель. Від 1449 року Польща безповоротно відновить свої позиції в Галичині, а соковитий пиріг «галицької спадщини» аж до кінця XVIII століття перебуватиме в руках саме Польщі.

Андрій Блануца

Див.: Блануца А. Боротьба за галицьку спадщину // Искателям приключений – Волонтер. – 2011. – №.1 – С. 4850.

Комментариев нет:

Отправить комментарий