Військові статути Великого князівства Литовського XVI ст.

Організація військової справи та удосконалення мистецтва ведення війни завжди потребує чималих зусиль та фінансових витрат збоку держави. Проте, чи не головною проблемою цих питань є нормативно-правове регулювання устрою війська, його внутрішнього укладу та розпорядку. Особливо це загострюється тоді, коли держава сформована шляхом територіальних придбань інших земель, і населення, таким чином, є поліетнічним. Не є винятком цього процесу українські землі, які в окреслений період перебували у складі Великого князівство Литовського (далі. – ВКЛ). Загальне військо, зібране із представників різних земель, обов’язково потребувало як чіткої регламентації внутрішнього укладу, так і дотримання суворої дисципліни, особливо під час ведення бойових дій. Зробити це можливо було за однієї умови: видання великим князем литовським єдиного правового документу, на зразок сучасного військового статуту.

Незважаючи на прогресуючий в нинішній історіографії інтерес до ВКЛ, повної відповіді на поставлене питання немає. Наявні лише окремі наукові праці з воєнної історії, в яких питання правових статутних норм практично не відображені.

Документ, про який піде мова нижче, був знайдений мною разом з колегою Дмитром Ващуком у Відділі рукописів Російської національної бібліотеки (м. Санкт-Петербург). Вже пізніше, нам стало відомо, що його першу публікацію здійснив М. Кром на сторінках “Пам’ятників історії Східної Європи” [1]. Зважаючи, що досить часто сучасні російські наукові видання є не доступними українським науковцям, ми вирішили підготувати документ до видання використовуючи дипломатично-критичний метод публікації українських документів XVI ст., розроблений В. Німчуком [2], оскільки видання М. Крома, повністю адаптоване сучасними літерами. У даній розвідці обмежусь аналізом двох військових статутів – перший 1507(?) року, другий – 1567 року.

В архівному описі датою військового статуту поставлений 1535 р. зі знаком питання. Із цим датуванням погодився М. Кром, вважаючи складання документа в період Стародубської війни (1534–1537). Однак це все припущення, оскільки дата в оригіналі відсутня. Водночас текст рукопису свідчить, що його складено в першій половині XVI ст. і датування нижньої межі, таким чином, можна припустити відновленням литовсько-московської війни за часів Сигізмунда I Старого у 1507 р. Згідно правової практики ВКЛ, великий князь литовський особисто схвалив документ, який підлягав чіткого та неухильного дотримування воїнами під час військових виправ. За дотриманням статутних норм мав слідкувати гетьман великокнязівського війська, який призначався особисто володарем держави. Одним із таких гетьманів був представник найвпливовішого українського князівського роду Костянтин Острозький, державний діяч, прославлений воєначальник, переможець над російськими військами у битві під Оршею 8 вересня 1514 р. [3]

Головне кредо Статуту – суворе дотримання дисципліни. Його статті описують обов’язки ратників, способи пересування обозу на марші, виставлення охорони табору, розвідувальні операції тощо. Практично єдиним покаранням для порушників Статутних норм, як правило, було: відрубування голови (“горло тратит” [4]) та шибениця (“яко злодεй”) [5]. Кару “на горло” часто супроводжувала і втрата честі [6].

Вже з перших пунктів стає відомо, що воїни повністю підпорядковувались гетьманському командуванню (Ст. 1) і не мали права не виконувати його накази (“бунты у войску чинити”) (Ст. 2-3). Воїн призначався на конкретне місці (“ших”) і мав неухильно його дотримуватись (Ст. 4-5) [7]. Обоз на марші рухався один за одним у порядку, визначений гетьманом. Головною ланкою колони вважалися “гужи”, біля них розташовувались “вюки”, а завершували “возы”, кожен з яких рухався за “своим гужом”. Бойовий порядок порушувати суворо заборонялось, а відповідальним за його стеженням вважалися командувачі “гужов” – “приводцы” (Ст. 6-8).

Всі команди щодо шикування війська у бойовий порядок озвучувались спеціальним звуком сурем, причому кожен воїн ставав виключно на своє місце. Смертю карались ті, хто без гетьманського відома подавав звукові сигнали або своїми діями спеціально чинив переполох у війську (Ст. 11-12).

Надзвичайно важливі завдання під час ведення бойових дій покладались на розвідувальні загони – “сторожи”, а процес здобування секретної інформації називався “на сторожу ходити”. Розвідників призначав гетьман з осіб, яким особисто довіряв і обраний воїн не мав права ослухатись наказу. Головною задачею розвідників вважалося здобуття ворожого вояка (“язика”), котрого обов’язково приводили до гетьмана, при цьому їм заборонялось самостійно чинити допит. За безпеку розвідувального загону відповідав командир. Лише він один знав справжню мету завдання та “легенду” на випадок непередбачуваної зустрічі з ворогом. Більше того, під час бойового рейду тільки командир наділявся виключним правом спілкування із ворогом, решта воїнів під страхом смертної кари мали зберігати мовчання (Ст. 13-14, 16, 27).

Здобування розвідувальної інформації вважалося настільки серйозною справою, що знайшло свій вияв у ПЛС. Розвідник, котрий “недбалостью своею, на которое местцо послан, а там не стоял, а зъехал проч або, не дождавши року обмены, выехал проч, а том бы ся нам шкода стала або войску нашому от неприятеля так в людех и в конех военных, тогды таковый кождый именье и шию тратить…” (Р. 2 § 11).

Під час затяжних походів чи тривалих оборонних боїв до складу війська зараховувалися ремісники різних спеціальностей – теслі, ковалі, колодії, кожум’яки та ін., на яких покладалися функції військових інженерів та робітників. Вони мали прокладати дороги в малодоступних місцях, будувати чи лагодити мости, переправи, ремонтувати гужі, вози та інші засоби пересування війська. Керівництво інженерним „батальйоном” здійснював гетьманський урядник. Проте він завжди мав узгоджувати з головнокомандуючим питання розпуску військових робітників, навіть й тоді, коли хтось внаслідок недуги чи хвороби не міг виконувати свою роботу. За порушення даної статутної норми передбачалося суворе покарання смертною карою (Ст. 24).

За іншим статутним положенням суворо присікалися будь-які спроби непослуху гетьману, а якщо порушувалися прямі накази короля, то головнокомандуючий війська (а він водночас виступав виконавцем наказів короля на місці) без будь-яких застережень карав винних на смерть. Водночас гетьман оповіщав норми військового Статуту всім воякам, недотримання яких каралося виключно смертною карою (Ст. 25-26).

Успіх військового походу багато в чому залежав від дисципліни у таборі, чи то під часу маршу, чи то будучи на постої. Наприклад, під страхом смертної кари заборонялося силою („ґвалтом”) відбирати товари, які продавали воякам місцеві жителі (Ст. 18) [8]. При наближенні до ворожого стану вояки вимушені були утримуватися від паління (Ст. 19). „Невитримка” дорого коштувала любителям тютюну: викурена трубка могла стати останньою в їх житті. Заборона паління мала своє раціональне пояснення – вогник трубки та дим швидко помічалися ворогом в нічний час і тому можливий раптовий напад перебував під загрозою зриву.

Окремого значення у веденні воєнних дій набував бойовий кінь, на що вказує спеціальна статутна норма. У ній, зокрема, зазначалося, що коли хтось із вояків натрапив на чужого коня, то протягом чверті години мав привести його або до гетьмана, або до свого старшого. У разі привласнення „нічийного” коня або навмисного затягування часу передачі гетьману, у Статуті передбачалася ганебна для вояка міра покарання – страта через повішання („як злодія”) (Ст. 23) [9].

Під час походу заборонялося чинити кривди чи переховувати з метою перетворення на власного слугу будь-яких людей, якими володіли піддані Великого князівства Литовського. Як і в попередніх випадках, покарання було одне – смертна кара (Ст. 20).

Більш „м’яке” покарання визначалося у випадку, коли хтось з вояків підбурював чи намовляв на когось. У разі викриття такого підбурювача, йому відрубували руку. Менш „щастило” тим, хто такі підбурювання й намовляння висловлювали публічно, не приховуючи свої наміри когось знеславити. Для таких вояк „плітки” були може й не першими, але останніми в їх житті точно (Ст. 17). Так само суворо каралися й дезінформатори.

Чіткої регламентації піддалася й така бажана для всіх вояків нагода пограбування захоплених ворожих територій. Перш за все гетьман виставляв сторожу для убезпечення від раптового контрудару. Тим часом основне військо ставило табір і лише після цього призначався окремий загін на чолі з приставом, який мав здійснювати грабіж („піцованє”). Все награбоване вважалося загальною власністю війська й тому, відповідно до статусу й заслуг, справедливо розподілялося між вояками. Порушення будь-якого з етапів „піцованя” могло спричинити серйозні втрати, тому всіх винних відразу карали смертю (Ст. 21).

Як і в будь-які часи дезертирство розцінювалося як державна зрада. Так, цьому питанню у Статуті відведена окрема розлога норма (Ст. 22). Згідно з нею, під час походу або вже після повернення з нього, без гетьманського наказу заборонялося самовільно покидати військовий стан й повертатися додому. Навіть після постановки табору всі вояки чекали наказу про розпущення військових підрозділів. Більше того, у кожному повіті Великого князівства Литовського хорунжий мав слідкувати за вояками, котрі поверталися додому на постій, й перевіряти, чи вони отримали відповідний дозвіл. У разі приховування вояків, які самовільно покинули військовий табір, смертною караю каралися як хорунжі, так і самі дезертири. Вчинок дезертирства дорого коштував і родині дезертира, адже у статутній нормі передбачувалося й те, що на користь держави конфісковувалися всі маєтності зрадника [10].

Таким чином, існування військового статуту засвідчило про надзвичайно важливе відношення уряду Великого князівства Литовського не лише до військової справи, а й до розвитку права. Це пояснюється, на наш погляд, декількома обставинами. По-перше, у правовій системі держави ще з другої половини XV ст. звичаєве право поступово витіснялось письмовими законодавчно-правовими актами. По-друге, саме це було однією із найголовніших вимог підтримування боєздатної армії в тих умовах, коли військо формувалось не на професійній основі, а на військовій повинності (так звана земська служба). Звідси і суворість покарання за порушення норм статуту – смертна кара.

Військовий статут Великого князівства Литовського 1567 року

Організація й внутрішній розпорядок або статут війська Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ) приймався Панами Радою ВКЛ. Такі рішення Пани Рада з ініціативи великого князя литовського приймали періодично, залежно від потреби, яка складалася на поточну воєнно-політичну ситуацію в регіоні. Так, в одній з попередніх публікацій на шпальтах часопису „Воєнна історія” нами вже було опубліковано військовий статут ВКЛ 1535 р. Водночас, як нами було зазначено, текст рукопису вказував на те, що його складено в першій половині XVI ст. і датування нижньої межі, таким чином, можна припустити відновленням литовсько-московської війни за часів Сигізмунда I Старого у 1507 р. Згідно правової практики ВКЛ, великий князь литовський особисто схвалив документ, який підлягав чіткого та неухильного дотримування воїнами під час військових виправ.

Даний статут великий князь литовський Сигізмунд ІІ Август схвалив згідно з постановою Пани Ради ВКЛ 1567 р., якраз у розпал Лівонської війни (1558–1583 рр.) ВКЛ з Московською державою, Шведським і Датським королівствами за Лівонію. Результатом війни стало приєднання до кладу ВКЛ земель Лівонського ордену, т. зв. територія Інфлянт, яка у складі ВКЛ йменувалась окремою територіально-адміністративною одиницею – Інфлянтським князівством з окремим гербом [11].

У статуті на найвищому рівні узгоджено низку заходів, спрямованих на урегулювання військової служби шляхтою ВКЛ й способи покарання за неналежне її виконання. Так, у першому ж положенні надано повноваження спеціально призначеним посланцям виявити серед ошмянської шляхти тих шляхтичів, хто ухилявся від військової служби. У разі виявлення таких посланець був уповноважений самим великим князем литовським провести конфіскацію маєтностей й ув’язання їх до великокнязівського домену. Другим положенням регулювалася процедура запису до великокнязівського війська. Ті шляхтичі, які вписалися до реєстру й не явилися до „шиху” (військового строю), – також втрачали свої володіння [12].

Третім положенням було обумовлено й випадки, у разі яких шляхта намагалася уникнути військову службу через хворобу й підкуп вищих сановників. Так, про свою хворобу шляхтич зобов’язувався повідомляти самого великого князя, й той вирішував – звільняти хворого шляхтича від служби або ж виявляв, що шляхтич лише прикривається хворобою з метою уникнення служби. У такому разі, а також у випадку виявлення підкупу, винуватець карався як „кривоприсяжця”.

Останнім положенням урегульовувалось питання звільнення від служби. Наприклад, якщо шляхтич отримував певне розпорядження або наказ від великого князя або найвищого гетьмана ВКЛ, то мав пред’явити відповідні листи з наказом спеціально призначеному посланцю, й той зобов’язувався не чинити такому шляхтичу будь-яких переказ, а також не мав права відбирати його маєтності.

Таким чином, військовий статут ВКЛ 1567 р. регулював питання покарання за ухилення від служби, а також, відповідно до цього, мав попередити негативні вчинки шляхти у несенні військової служби.

Джерела та література:

1.                       Памятники истории Восточной Европы. Источники XV–XVII вв. – Т. VI: Радзивиловские акты из собрания Российской национальной библиотеки: первая половина XVI в. / Сост. М. Кром. – М., 2002. – С. 130–134.

2.                       Німчук В. Правила видання пам’яток писаних українською мовою та церковнослов’янською української редакції. – К., 1995. – С. 15–18 (проект).

3.                       Докладніше про битву див.: Dróżdż P. Orsza 1514. – Warszawa, 2000.

4.                       Відомий ще інший вираз: “шию тратить”, який присутній, наприклад як спосіб покарання, у Р. 2 § 11 Першого Литовського Статуту (Лазутка С., Валиконитэ И., Гудавичюс Э. Первый Литовский Статут (1529 г.). – Вильнюс, 2004. – С. 156). Далі всі посалання на Статут 1529 р. будуть здійснюватсь за вказаним виданням, в тексті зазначатимуться тільки розділ та параграф.

5.                       Це типове покарання для злодіїв вважалося надзвичайно ганебним і було звичною нормою судової практики тих часів. Наприклад, про це свідчить уставна грамота Волинської землі 1501 р.: “Ст. 12 А которого злодεz имyть на zрмаръкохъ, або в городε, в мεстε нашомъ з лицом, заслyжилъ шибεницы, ино на шибεницy, а εстли нε заслyжилъ шибεницы, ино кому шкода, тому заплатит, а вина тому, чий ч(е)л(о)в(е)къ” (Російський дердавний архів давніх актів. – Ф. 389. – Оп. 1. – Од. зб. 25. – Арк. 63 зв.).

6.                       Згідно дослідження Н. Яковенко, під “честями” у Литовських Статутах “малися на увазі посадові та земельні бенефіції, тобто матеріальна винагорода”. Водночас “поняття “честь” на рівні поверхневої свідомості вже сприймалося як абстрактний символ, реґулятор певних норм поведінки, яких мусив дотримуватися благороднонароджений, щоб утвердити відповідну репутацію серед оточення” (Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К., 2002. – С. 129).

7.                       Ця процедура докладно описана у Першому Литовському Статуті (далі. – ПЛС). Зокрема, в Розділі 2 зазначалось, що кожен, хто був зобов’язаний нести земську службу, прибував на зазначене місце збору і “мает ся очивисто ставити и дат ся шиховать и пописати ся гетманом нашим або потомком нашим на оный день, который через нас або гетманы наши к тому шихованью и попису будет положон и выволан”. Обов’язковою умовою вважалося, що “вси повинни не инде бы ся шиховати ани ся инде становили персунами своими, толко под хоруговью своею поветовою, в котором повете суть осели, кром особного росказанья гетманского” (Р. 2 § 1). Крім цього “шихованью та пописанью” підлягали кінь, слуги та статки воїна (Р. 2 § 3).

8.                       Цей артикул доповнював параграфи Розділу 2 ПЛС. Зокрема, згідно § 13-го, воїнам під час військових дій заборонялось здійснювати “наїзд” на шляхтичів чи грабувати їх на дорозі; винний платив штраф за кожну незаконну дію. Згідно наступного параграфу, 14-го, покарання більш суворе: “А естли бы хто, будучи на службе нашой, на войне, нашол один на другого, на обоз або на стан кгвалтома ранил або вдарил кого, таковый, яко кгвалтовник, горло тратить”.

9.                       Суворість покарання пояснюється, на наш погляд, військовим часом. Оскільки ПЛС за крадіжку панського, дворянського чи шляхетського передбачав рівноцінне відшкодування: “Панского, дворанского и шляхетского коня от кождого грабежу безврадного вызволяем. А естли бы хто без враду в князя або в пана пограбил, таковый маеть коня конем навязати” (Р. 12 § 4).

10.                   Положення повністю відповідало Р 2 § 9-10 ПЛС. Спершу регламентувалась діяльність хорунжого, який не мав права відпускати із війська шляхтичів, а вразі приховування осіб від військової служби, чи незаконної демобілізації – втрачав і уряд хорунжого, і нерухомість. Згідно § 10, “…кождый, повинный войну служити, без нашого ведома и гетмана нашого особного допущенья з войны выехати не смел потуль, поскуль бы все войско нашо и рад наших не было роспущано, бо таковый кождый именье тратить, как бы на войне не был”.

11.                   Вялікае княства Літоўскае. Энцыклапедыя ў двух тамах. – Т. 1 (А-К). – Мінськ, 2005. – С. 669–673.

12.                   Российский государственный архив древних актов. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 266. – Л. 216 об.

Андрій Блануца